Копай, копа́чу,
копай без спочину.
Дерзай,
уперта дитино!
Кам`яну
безплідну
пустелю
бий
лопатою,
заступом,
ломом –
мозолями кривавими,
нігтями стертими
заскорузлу поверхню
довби і вергай –
гризи зубами!
Не думай про втому.
Спочинку
не помишляй.
Мовчи, затятий.
Мовчи і знай –
допомога
тебе обмине.
Боженьку милий,
не покинь мене…
Яка тверда́,
і яка безмовна,
яка жорстока,
камінь і лід –
невмолима
пустеля ця –
без лиця
і
без серця.
Але в недосяжній
прихованій глибині,
Хтось лукавий
підступно
шепче мені -
нашітпує
німо і глухо
у саме́
необачно
розчахнуте вухо:
там, там
на само́му дні,
там,
у підсвідомому ма́ренні,
десь там,
у самій основі
вселенський основ,
трудись невтомно,
то знайдеш,
марновірний копачу,
за́тишок сталий
і справжню свою Любов.
Поки час те́рпить,
зупинись,
нерозумний копачу,
не проливай намарне́
кривавого поту.
Зда́леку
я безсторонньо бачу –
надаре́мну твою
тяжку роботу.
Прийми, як даність,
щирі мої співчуття –
чи ж справді варто
так вперто
об лід і камінь
холодний і мертвий
розбити решту
теплого сво́́го життя?
Ми з тобою
хороші друзі—
звільнись, мій копачу,
із полону ілюзій –
вони від самотності не спасуть.
У протилежному випадку ти,
якось під вечір,
не в лад, не впопад,
не до речі,
сягнеш
палкої своєї мети,
та чи стане сил пережити,
коли, знайдені самоцвіти,
кристали магічні,
одвічні,
довічні,
являть справжню свою
невблаганну суть:
замість світла зсере́дини –
згустки чужої
холодної порожнечі.
А втім,
копай, якщо хочеш.
Розбивай об лід і камінь
дні самотні і ночі.
Любов – абстракція.
Реальність – ЛЮБИТИ.
Діяти. Йти.
Турбуватися.
Щастя зичити.
Знати.
У нашому світі
правдива лише дорога
до любові,
до тебе, чужий коханий мій,
і
до Бога.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276887
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2011
автор: Валя Савелюк