На підвіконні мучиться зів’яла квітка маку,
Я почуваю себе справжньою невдахою.
Нема кому розказати про відчай,
А сльози зовсім не дозволяють писати.
Місяць настирливо кличе на розмову,
Троянди так примхливо помахують пелюстками,
Настрій чомусь не підскакує вище позначки нуль,
Ніхто навіть не намагається зрозуміти.
Музика вже не приносить колишньої розради,
Книги теж давно пиляться на полиці,
Струни гітари ображено бринять у кутку –
Як вдало порівнювати їх із струнами своєї душі…
Невимовний біль вовком виє у закутках свідомості,
А підсвідомість взагалі давно спить.
Рідні очі давно перестали любити,
І вони так близько, але стали такими далекими…
Дерева за вікном здаються зовсім химерними,
А сонечко чомусь для мене рідко посміхається.
Так мені і треба! Я ж не посміхаюсь у відповідь…
Хоча треба посміхатися… і не лише сонечку…
Але сміятись зовсім не хочеться,
Хочеться плакати та відчайдушно кричати.
Якщо хтось запитає: «Чому так?»
То я упевнено відповім: «…не знаю…»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277110
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 26.08.2011
автор: juliwinter