Ніч виймає до столу запечений житній вечір.
По-осінньому парочки жмуться в під'їзді.
Засинаєш в полоні холодних течій
Лабрадору звичайного передмістя –
на поталу стихії маленька яхта,
на сваволі вітру листком кленовим.
І на все вчорашнє – табу «не варто»,
і на все майбутнє – питальне «Знову?».
Засинаєш мовчки, немов пірнаєш
у густу ряску всіх чужих «сьогодні».
Білий ангел тиші в кулак стискає
нескінченні нитки шляхів господніх
і пускає в безвість старого неба.
Бо любити – треба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277459
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.08.2011
автор: Strannic