Вчися!

- Вчися!  І  добре  вчися,  бо  кому  треба  такі  нЕуки  як  ти?  Прийде  час  здобувати  вищу  освіту  –  не  приймуть  нікуди!
Сергійко  насуплено  мовчав,  звісивши  руки  уздовж  вигнутого  у  знак  питання  тулуба.  Важка  торба  з  підручниками  лежала  коло  ніг  хлопця,  а  голова,  похнюплено  опущена  долі,  свердлила  очима  блискучі  черевики.
     -        Чого  мовчиш?  Малий  ти  ще,  не  думаєш…  Гадаєш  завжди  будеш  таким,  а  ми  з  батьком  дбатимемо  про  тебе  усе  життя?  Ні,  сину.  Мусиш  вчитися,  здобувати  добрі  знання,  щоб  мати  потім  гарну  роботу.
Наталка  гриміла  посудом  на  кухні,  а  син  чекав  часу,  аби  чкурнути    від  неї  чимдалі,  бо  вже  несила  було  йому  слухати  зранісінька  щоденні  материні  настанови.
Ну  не  йде  йому  та  наука  до  голови,  ніяк  не  йде!  Хіба  ж  він  винен?  І  хіба  він  один  тільки  приносить  додому  невисокі  бали?  Та,  майже,  цілий  клас!
     -        Іди  вже,  бо  спізнишся.  Та  будь  уважним  і  старанним,  чуєш?  Аби  я  знову  від  Катерини  Миколаївни  зауважень  не  вислуховувала,  бо  від  сорому  крізь  землю  провалитися  можна,  коли  починає  мені  дорікати  твоєю  успішністю!
Сергійко  підняв  з  підлоги  важенного  рюкзака,  закинув  за  плечі  і  тихо  вийшов  з  кімнати.
Наталка,  обтерши  рушником  мокрі  руки,  підійшла  до  вікна  і  стала  виглядати,  коли  її  син  з»явиться  з-за  рогу  будинку.  Так  робила  щоранку,  відправляючи  його  до  школи.
Ось  він  оглянувся  і,  забачивши  материну  постать  у  вікні,  помахав  рукою.  А  тоді  обернувся  і  пішов  далі.
У  Наталки,  що  спостерігала  за  ним,  від  жалю  стиснулося  серце,  а  на  очі  набігли  сльози:
       - Боже,  яке  ж  воно  ще  мале,  худе  і  згорблене!  Бідна  дитина!  Такий  тягар  носить  щодня  за  плечима,  он  уже  й  сколіоз  заробив…  А  як  не  заробити,  коли  стільки  підручників    у  тій  торбі,  а  домашні  завдання  до  темної  ночі  не  переробиш?!
Як  повела  дитину  на  медичний  огляд  -  пальці  загинають:  зір  поганий,  вада  постави,  аритмія  якась,  може  й  підліткове,  переросте,  але  треба  слідкувати,  вітаміни  йому  треба,  відпочивати,  дихати  свіжим  повітрям,  не  напружувати  зір.  
       -      Треба  лікувати  дитину,  мамусю,  коли  хочете,  щоб    був  здоровий.

А  зі  школи,  наче  телеграми    почерез  день,  зауваження  від  вчителів  у  щоденнику  –  неуважний,  не  встигає,  погано  підготувався,  неграмотний!
Зазирнула  до  книжок,  а  там,  матінко  люба,  такі  премудрості  та  такими  термінами  вченими,  що  сама  мусила  напружувати  мізки  аби  розкласти  усе  по  полицях,  що  й  до  чого.  Ні,  у  наш  час,  таки  простіше  було.  А  це  ж,  мало  того,  що  з  шести  років  до  школи  йдуть,  то  ще  й  за  програмою  такою,  що  не  для  п»ятого,  а  для  сьомого  класу    буде…
Прийшла  на  збори  батьківські,  а  там  «день  відкритих  дверей»  -  бігайте,  мовляв,  шановні  батьки,  по  класних  кімнатах  до  вчителів,    як  маєте  бажання  з  ними  про  своє  чадо  порозмовляти.
І  починається…  Мало  котрий  вчитель  добре  слово  скаже.  Усі  ніби  змовилися:
 –  Мій  предмет  –  не  фізкультура,  не  музика  і  співи  -  це  важливо!  А  ваш  син,  хоч  і  здібний,  і  розумний  хлопчик,  а  працює  впівсили.    Ви  зрозумійте  –  більше  ніж  передбачено  програмою,  я  не  вимагаю.    А  програма  складена  так,  що  дитина,  окрім  того,  що  засвоїть  на  уроці,  повинна  опрацьовувати  її  самостійно.  Я  одна,  а  учнів  багато.  Я  не  маю  змоги  приділити  увагу  кожному!
Програмою  передбачено…  Хотілось  би  спитати  тих,  хто  ту  програму  писав  –  у  вас  діти  є?  Чи  ви  забули,  як  самі  до  школи  ходили?  Хіба  тоді  такі  навантаження  були?  Хіба  діточок  дитсадкового  віку,  мацюсіньких    -  дивитися  боляче,  відсилали  до  школи,  аби  з  першого  класу  вивчали  іноземну  мову,  коли  ще  рідною  заледве  чітко  говорити  спромоглися?  Хіба  тоді  були  дурнішими  ніж  зараз,  що  такі  важкі  умови  для  діточок  створюєте?
Тридцять  першого  серпня  їхала  маршруткою  і  слухала,  як  позаду  бесідували  дві  пані,  бабусі  новоспечених  першокласників:
       - Моя  Галинка  для  Назарчика  торт  пече.  Це  ж  яке  свято  для  дитини  –  перше  вересня!  Першокласник!  Треба,  щоб  запам»яталося.
       - Аякже,  аякже…  Обов»язково  треба.  Це  ж  така  значна  подія!..

А  ще  за  якись  час:
       -    Ой,  Боже,  Боже...  От  і  закінчилося  у  дітей  дитинство.  Бо  вже,  як  піде  до  школи,  то  й  по  дитинстві  –  відповідальність,  проблеми,  стреси…
Їхала  й  думала-  то  як  сприймати  оце  -  святковий  стрес,  чи  стресове  свято,  котре  неодмінно  має  запам»ятатися  дитині  на  все  життя?  
Сумно…  
Господи  Боже…    Яка  ж  я  жорстока…  Бідна  моя  дитина.  Йому  ж  і  без  моїх  нарікань  важко.  А  я  замість  розуміння,  теплих  слів  підтримки,  нагримала…  
Каліки…  Моральні  каліки…  У  безглуздій,  шаленій  гонитві  за  штампами  і  стандартами  сучасного  нездорового  суспільства,  втрачаємо  найдорожче,  що  у  нас  є  –  власне  здоров»я  і  здоров»я  своїх  дітей.  Бо  вони,  затиснуті  у  лещата  вимог  і  бажань,  нав»язаних  тим  же  суспільством,  вчаться  не  жити,  а  виживати,  часто  втікаючи  від  проблем  і  обов»язків,  вибираючи  ціллю  «красиве»  життя,  активно  пропаговане  з  екранів  телевізорів  –  «Живи  на  повну!»
А  ми,  сліпі  й  німі,  бездумно  купуємо  їм    квиток  у  життя,  яскраво  розмальований  котроюсь  із  програм,  що  пишуться-переписуються    для  нас  чиїмись  «дбайливими»  руками.́́

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278756
Рубрика: Нарис
дата надходження 05.09.2011
автор: Адель Станіславська