Витягни мене з цього кокону,
сплетеного сторінками книжок, тиші,
котячих пестощів,
витягни мене з цих нудотно солодких фото,
з покинутого горища, з термосу,
в якому ти мене зберігаєш,
щоб пити гарячою...
Коли одним єдиним терміном
висловлюється усе твоє значення.
Даремно боятись темряви і бути безмірно терплячою
до всіх істерик, обіцянок, умовностей.
До твоїх надто зелених очей. До м'якого голосу...
Я, здається, склала власне серце
в маленьке паперове орігамі
і затиснула його між шпаринами на підвіконні...
Нехай чекає вітру змін.
Чому мені так добре з ним?
Чому він такий красивий, коли втомлений, сонний,
чому його шкіра, наче пергамент,
де поцілунками вимощена ніжність...
Нехай не тримає мене спогадами,
наче в лещатах затиснуту.
Вони ж у нас не спільні, а лишень суміжні,
як вузькі та сходжені вулиці Неаполя.
Він повинен зрештою визнати - що силоміць,
мені його любов буде,
наче нове взуття, тільки муляти. І,щоб не трапилось,
я ховатиму в ліжку нижню білизну та оголені груди,
так як ховала раніше від мами цигарки
і правду про те,
що дитинство у мене закінчувалось кожної ночі.
Мабуть, я надто багато хочу...
Проте, все буде. Потрібно тільки розхотіти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280188
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.09.2011
автор: Леона Вишневська