Серце ще спало, а розум творив;
Думка ширяла крилато.
Був то якийсь відчайдушний порив,
Котрих в житті небагато.
І серце проснулося в леті стрімкім,
Стріпнувшись у сонній безодні.
Усе дотеперішнє стало на кін.
Зненацька. Відразу. Сьогодні.
І враз відболіли печалі й жалі
І зникли вселенські проблеми.
А думка, аж ген, на орбітах Землі,
У безвість летіла шалено.
І там, де під зорями тиша німа,
І тут, біля серця палкого,
Бунтується думка, що душу вийма,
Мов трунку хильнувши п"янкого.
І зникло відразу тяжіння земне,
Розверзлося лоно космічне
В ту мить, як в безмежжя душі осяйне
Дух Істини входив велично!
Той світоч небесний всевладно скорив
І серце і думку розквітлу.
Він шлях непоборної віри відкрив
Душі, що творила молитву.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281241
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.09.2011
автор: Дощ