Яку це треба мужність, щоб жити і не жити.
Боротися із тим чого уже нема.
І безпроломно мчати у жаркеє літо.
У весняний світанок без барв, а з небуттям.
Та вона йшла хоч важко.
Вона боролась з біллю.
Вона сміялась замість сльози проливать.
Вона у небутті знайшла життя.
Вона писала про яскраве літо.
Вона не існувала, а жила.
Вона раділа всьому і гіркій печалі.
Сльози котились по білих сторінках.
У ній все помирало, а вона ще писала:
Як жити хоче і як їй без життя.
Похмурий ранок, а для неї з соннцем.
Вона закрила очі, душа іще співала.
О, Боже! Жити хочу - подумала вона.
За що так покартав її жаркеє літо,
І весняний світанок, якого вже нема?
Душа більш не співає і очі не розплющить
Велика жінка, постать світова!
О люди, люди, як вона хотіла жити.
А ми так і не знаєм, що таке життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282207
Рубрика: Присвячення
дата надходження 23.09.2011
автор: Лилианна