Він: Терлецький Вадим Сергійович. Дипломований лікар-психолог.
Пацієнт: чергова сіра миша, що заблудилася у темній норі життя.
Вадим Сергійович попросив секретарку зробити чаю (тільки велику кружку).
– Заходьте, – перший «гість» несміливо прочинив двері.
Звичні привітання. Далі «вступне слово» психолога про те, що з кожним із нас «усяке може статися» і відвідувач готовий говорити – робочий день почався…
– Я тут подумав… Ви ніколи не помічали, що ніхто не живе своїм життям, всі позичають його у когось?..
– Тобто?
– Я прокидаюся від звуку чужого будильника. Він лунає за стіною орендованої квартири, що змінює господаря мало не щомісяця. Взуваю капці (на них спить пес-подарунок друга, бо вважає своїми). Одягаю халат (чомусь пахне чужими парфумами). Заходжу на кухню, щоб зварити кави (її покинув попередній власник). На кружці написано «Konstantin» – фірма так називається, але все одно не по собі. Навіть цукор учора позичив у сусідки, а отже і він – не мій…
Їду на роботу в трамваї (попередні покоління три, безперечно, пам’ятають його і вважають своїм). Сідаю за стіл ( я 13 його власник). Торкаюся пальцями клавіш комп’ютера (скільки людей робили це до мене – страшно уявити). П'ю чай із лимоном (хто тільки його в руках не тримав)…
– Буває…– Вадим Сергійович професійно вдає інтерес.
– А духовність, яка давно зникла? Ми слухаємо чужу музику, що лунає з динаміків радіо та магнітофонів, ходимо на чужі концерти закордонних виконавців, роздивляємося їх крізь рожеві окуляри телевізорів… Мріємо бути такими ж. Боїмося творити своє й заважаємо робити це іншим: критикуємо картини, книги; сваримося з сусідом, що вчиться грати на скрипці; гримаємо на дитину, яка розмалювала квіточками дешеві, давно обдерті шпалери…
Часто самі собі суперечимо. Віримо в Бога, проте сумніваємося в його існуванні. Роблячи комплімент колезі, бачимо неправильно зав’язаний галстук. Коли на чергове «дякую» відповідаємо «немає за що», думаємо насправді, що надали неоціненну послугу. Загадуємо бажання на Новий рік, наперед знаючи – не збудеться…
Вадим Сергійович вирішив не перебивати (іноді ж треба помовчати), не зважаючи на те, що в повітрі висіла гнітюча пауза.
– Чому ми завжди просто погоджуємось із думкою інших, навіть коли не підтримуємо її. Усюди панує майже армійська дисципліна. Ніхто не хоче вирізнятися з натовпу. Яскравих людей називають не оригіналами, а білими воронами (у рідкісних випадках) чи божевільними (зазвичай). Чому? По-моєму, лише тому, що ті не підкорилися правилам, які встановила сіра консистенція під назвою суспільство… Я не хочу так жити!
– Ви думаєте про суїцид? – частину розповіді психолог за звичкою просто прослухав.
– Та це я так, образно… – відвідувач зніяковів. – Дякую, що вислухали!
– Уже йдете?
– Так, поспішаю… До побачення. – двері поспішно зачинили.
Пацієнт затримався на кілька секунд і встиг почути:
– Уявляєш, до мене щойно приходив та-а-а-акий псих!!! Тобі й не снилося!
Ну от, черговий лікар вважає його божевільним… Він швидко пішов геть.
Секретарка занесла Вадимові Сергійовичу чай у величезній, як той просив, кружці з написом «Ігору від керівництва» (подаровану попередньому власнику кабінета), а він так і не дізнався, що заварка в них давно закінчилась, а чайника ніколи й не було.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283441
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.09.2011
автор: Нея Легна