Усмішка. Я забула як вона виглядає останнім часом скрізь тільки посмішки. Люди забули, що декому потрібна любов. Вони стали черствими але тільки зовні, борються самі з собою, щоб не показати, що насправді вони дуже слабкі, що їм потрібна допомога.
Цієї осені дефіцит щастя, явно переріс у щось більше. Якби я була художником я б намалювала повітря. Чому повітря? Бо саме до нього піднімається щастя, біль і всі людські почуття. Я б їх намалювала, але я не вмію малювати… Завжди у житті щось не так. Навіть коли все так, все одно, щось не так…
Моя зупинка… люди поспішають, а я ні. Мені нікуди йти.
До речі люди не виконують обіцянок, люблять багато говорити але… брешуть. Вони самі не можуть вже зрозуміти де правда а де брехня… не вірте обіцянкам… Ніхто і нічого не виконує. Клянуться, божаться і брешуть.
Ти був так близько ось – ось… але щось не так… ти теж даєш дурні обіцянки і…
Так хочеться тепла, хоч трішки але найближчі стають чужими, брешуть, обіцяють і кидають. Так хочеться правди…
Холодно. Замерзаю. Обійми дуже далеко. Лежу край дороги. Заметіль засипає мене. Сніг опускається на вії. На тремтяче тіло. Я засинаю…
P.S. продовження буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284453
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.10.2011
автор: Gabriet Ksenia