Із вод святого Борисфена,
З дрімучих пралісів зелених,
Із лона матінки-землиці
Народ повівся - українці!
Сини пресвітлого Даждьбога
І вогнеликого Сварога
Перуну, Лелю поклонялись,
За туром з Велесом ганялись,
За звіром дерлися крізь хащі -
Мисливці тут були найкращі!
У них поля родили житом,
А борті пахли медовито.
Жили життям важким, тривожним,
Бо смерть ходила тут за кожним.
То був народ міцної вдачі,
Талановитий, не ледачий.
Своїх русалок, мавок, дивів
Народ у міфи власні вивів.
Нечиста сила теж водилась -
У нетрях лісових гніздилась.
Та цур їй, пек і - досить слова,
Бо не про неї тут розмова!
Розмова тут про Україну,
Про мови лагідність чарівну.
Бо ми - теперішні - забули
Ази прадавньої культури.
Вмирає пісня! В душах гине
Своє, освячене, нетлінне,
А душі гіркнуть полиновим
Чужим, невисвяченим, словом.
І той народ, що втратить мову,
Вже не очуняється знову.
Бо вже були часи дрімучі,
Коли на землях цих родючих
Селилась людність тюрська, грецька,
Московська, польська, чи німецька...
З них кожен звичай свій та віру
На українцях перевірив.
А ми чужому научались...
Своє ж потроху забувалось.
Шевченка заповідь забули!
Про Котляревського й не чули...
І вже затоптуєм сліди
Філософа Сковороди.
Не перегорнемо й сторінки
Франка, чи Лесі Українки!
І серцю нашому далека
Жагуча сповідь Симоненка.
Про непоступливого Стуса
Я навіть мовити боюся.
І от наслухуєм ефірні
Слова чиїсь неоковирні.
Панове там "рахують", "лічать",
Та мову мамину калічать,
Бо суржик, вибачте, то сміття,
Що в душу в"їлось за століття.
Пора б уже на силі стати,
Щоб не посмів ніхто топтати
Своє, уроджене, нажите,
Щоб мові рідній прислужити.
Бо ми, панове автохтони,
Є чільна нація! Чи хто ми...?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284482
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.10.2011
автор: Дощ