Ніколи не знав стільки щастя, як ти
Мені цьогоріч дарувала,
Та я заблукав і куди тут іти?
Мабуть, до порогу вокзала.
Вокзала, де наші сердечка сплелись,
Вокзала, де все починалось.
Туди, куди душі наші неслись.
Як звершиться нам не зналось.
Тепер ти відштовхуєш різко мене
І кажеш: Свободи я хочу!
Ти та, що кохання у прірву жене.
Я відстанню порох свій мочу.
Той порох, що міг би тебе берегти,
Що міг би тебе обіймати.
Мені гідність варто змести і згребти
Й від тебе подалі забрати.
Якщо ти вважаєш, що я вірний раб,
Що буду навколішки лазить,
То ти помилилась по логіці баб
І, мабуть, тебе це ще вразить.
Колись оглянись навкруги і назад,
Вціни хто терпів всі образи,
З ким щастя буяло, неначе той сад,
Хто слухав усі накази.
Хто слухав, але не завжди говорив,
Хто вірив, любив, не прощався.
Пригадаєш як гордий, дурний порив
З самотністю в серці зостався.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284576
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.10.2011
автор: Андрій Конопко