Не боятись писати. Не боятись.
Того ранку сонце було не таким, як зазвичай. Воно не було круглим, а розтягнулося на чверть кола горизонту. І світило рожевим світлом. Рожеве сонце на оранжевому небі. Якось невимовно тепло було зривати і їсти нестиглі абрикоси у його променях. Навіть не заважали вибухи автомобілів відомих співачок позаду, що заїжджали до гаражу без підлоги.
Але з часом сонце почало вужчати і круглішати, а разом і жовтішати. Оминаючи рештки дорогих авто, що раз-по-раз випльовував наче б то вже задоволений гараж, я пробирався до саду, де росли черешні. Із їхніх ягід звисали краплі нічного дощу. Тим часом сонце вже стало повністю круглим та жовтим, а небо – синім. Ковтаючи черешні, я боровся з думкою про те, що їх не існує, і мого тіла також, а насправді це все вплив на мою свідомість, яка знаходиться в під’єднаній до комп’ютера пробірці в одній із лабораторій Московського Державного Університету. Але його, як і Москви, теж не існує. Є неголений інопланетянин (не прибулець, бо нікуди не прибував), що сидить на дивані й уявляє всю нашу Землю.
Не боятись. Не боятись думати. Уявляти, та не те, що заважає уявляти.
Але згадка перших розділів книги Буття та поява сойки відігнали цю нав’язливу фантазію. Я відразу дістав рогачку і, сильно натягнувши гуму, відпустив і поцілив каменем щебеню в птаху. Але він вдарився в повітря, як у воду і плавно опустився на землю. Я спробував ще раз, але теж саме. Я стріляв, доки не порвав гуму, а сойка спокійно дзюбала черешні. Тоді я вирішив скористатися такою незвичною здатністю повітря і проплив уверх. Вище і вище. Я ліг на спину і повис в повітрі, дивлячись на хмари. Потім я перевернувся і поплив горизонтально землі. Переді мною відкрився неповторний ландшафт із черешень, яблунь, лип та беріз. Неймовірно радісне сонце освітлювало зелені луки біля ставка. Але з часом повітря почало поволі рідшати і я плавно опустився на пагорб, вкритий жовтими кульбабами. Проте з його розрідженням воно починало набувати чіткості, точніше надчіткості, завдяки чому моя короткозорість зникла. Гуляючи і насолоджуючись красою (природи), я помітив дівчину, що сиділа під вербою і читала. Я ніколи не читав під вербою, а вона - у такій вишиваній сорочці, уявляєш?
Підійти, познайомитись. Не боятись. Не боятись бути цікавим. Не боятися вийти зі своїх фобій.
- Привіт!
- Привіт!
- Гарний день! Хотів запитати, а в тебе стовідсотковий зір?
- Так, а що?
- А тобі нормально читати при такому повітрі? Воно ж, ну ти розумієш.
- Якому такому повітрі?
- Ем, та забий. А що читаєш?
Потім пішли розмови про сучасну українську літературу, музику, Польщу, сучасну українську Польщу, 1654-й рік, фаворське світло, гопів, 1054-й рік, Росію, 1954-й. Я сидів біля неї і мені хотілось її обійняти, але разом з тим я розумів, що це буде вимагати подальшого розвитку подій, а обійняти і все – це прикро. Але йти не хотілось.
Її українська була її рідною, це добре чулось. Я заплющив очі й побачив її українську. Це темно синій світанок. Це безлисте гілля старого горіха на тлі світанкового неба. Це манна каша при свічці, бо світло вимкнули, у супроводі бабусиної казки. Це спальня з торшером, де вона засинає під мамину колискову. Це ікона Божої Матері з Богом Сином у супроводі молитви «Отче наш». Це повітря після літнього дощу, який залишився на листі дерев та кущах. Це пісні Національного радіо. Це осінній парк. Це осінній парк у неї в альбомі для малювання і запах акварелі. Така її українська.
- Не хочеш пройтися? – запитала вона.
- Давай!
Гуляючи і насолоджуючись красою (вона – красою природи, я – її красою), ми помітили вдалечині довгий дерев’яний ящик, біля якого стояв хлопчик років дванадцяти і копав яму. Коли ми були неподалік від нього, ящик уже лежав у землі, але малий покинув лопату і що є сили почав тікати на велосипеді. Може через нас, а може через священика, що біг з церкви, яка стояла в парку неподалік. Він біг швидко, але спокійно. Діставшись ями, священик стрибнув до неї і відчинив ящик. Не знаю чому, але жодної цікавості у нас не було туди заглядати. З проворністю семінариста він виліз із ями. З виразом обличчя монаха, що спостерігав за встановленням хреста на Києво-Печерській лаврі в час перебудови, чи то вже незалежності, сказав: «Нарешті зник останній із мусульман!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285751
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.10.2011
автор: Ігор Дзюба