Червоним кетягом калини
знов осінь стукає в вікно
пожовкле листя горобини
і хмар сіре полотно.
Ще один жовтень, ще одна мука.
І плаче серце знову й знов,
позаду і попереду – розлука,
безпомічність од і промов.
Вже втретє осінь сльози ллє,
і втретє я вдягнусь у чорне.
Хай вітер тугу рознесе,
хай листя вкриє все невідворотне.
Знов зацвітуть у полум’ї жоржини,
хтось посміхнеться, хтось полюбить знов.
Я ж поспішаю на твою могилу,
не плачу, сильна. В мене ж твоя кров.
Обличчя рідне із гранітної плити
так лагідно і ніжно посміхнеться…
О тату, як без тебе жити?
Ти ж бо ніколи вже не повернешся…
Десь ворон кряче в верховітті,
цвинтарний спокій душу сповива.
Я розповім про всі свої жахіття,
мені так страшно, зовсім я одна.
Чомусь усе не так якби хотілось.
Несправедливість і жорстокість, біль і страх
любов була, та не здійснилась,
живу сльозами і надіями в ночах.
Якби ти знав як серце заболить
від нелюдського горя й кривди.
Я знаю, що життя – це тільки мить,
що дуже скоро вже кінець той прийде.
Тож як прожити, щоб не пожаліть,
як ухилитися від злої долі,
і як зробити з серця мідь,
що б не розбилось і не відчувало болі.
Мовчиш. Тиша. Дощик моросить.
Я вже піду, не раз ще повернуся,
прошу лиш тату, ти зумій простить,
за те, з чим я ніколи не змирюся.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285844
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.10.2011
автор: Lyubow