Село моє! Обшарпане, обдерте...
Із тебе вже останню силу п"ють.
Тобі, зазви́чай, не дають померти,
Хоч жити теж,зазви́чай, не дають!
Прийшла біда і на твої тере́ни,
Підкралось лихо, наче сновида.
Сумні хати стоять в садах зелених,
А з вікон всюди пустка вигляда...
Сини села! Апологети сала!
Адепти самогону й холодців!
Ви й досі ще штурмуєте вокзали
З квитком надії в серці і в руці.
В яку ж це треба втрапити безвихідь,
З яких прокльонів вимостить шляхи,
Щоб кинуть все - хати і зорі тихі
І в світ піти, від поля і сохи!
Та ґонор ваш зітруть вселенські жорна
В шаленім ритмі злобної доби -
Там суд вершать розбещені "мажори",
Бо ви для них - прислуга і раби!
Чи ж буде серце ваше пам"ятати
Щемку самотність батьківських могил,
І бугилу, на виріст, коло хати,
Як вимір щастя на міський копил?!
Удосталь бід відважує нам доля,
Життя лиш мітить коми та крапки.
...На розпач незасіяного поля
Схилялись незачаті колоски...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285967
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 13.10.2011
автор: Дощ