Мені від долі треба небагато -
Шматочок хліба, крапельку води,
Хоч навзаєм готовий я віддати
Все, що надбав донині за труди.
Я бачу скепсис на обличчі друга,
А хтось до скроні палець прикладе.
Хай буде й так! Тут, може, чорна смуга
Якраз моєю вулицею йде...
Мене в житті не манить позолота,
Я міцно сплю без блиску кришталю,
А душу не розпалює гризота,
Що, може, я так не по-людськи сплю!
Бо ж інші он, шукають нетерпляче
Чогось тривкого в тлінному житті,
А потім хтось так непідробно плаче
За тим, що мав і втратив у путі.
Збагнув я річ одну неоспориму:
Коли чогось бажаєш досягти,
То не тримай сокири за дверима
Для іншої, ніж дерево, мети.
Бо кожна ціль, досягнута нечесно,
Навстріч націлить скривлене жало.
І стане доля, як кривавий месник,
Який на зло оберне інше зло!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286387
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 15.10.2011
автор: Дощ