У цьому місті розстріляних ілюзій уже давно немає ні дня, ні ночі – лише один суцільний сіро-сонний час доби… Люди шастають похмурими вулицями, як німі привиди, шукаючи свої вкрадені кимось душі. Ти заходиш у свою квартиру і бачиш вбите кохання. Воно розливається по підлозі в’язкими хвилями червоно-чорної отрути і вилазить аж на стіни… Доверху повзе гілками сухого колючого плюща і вмить простягає до тебе сотні жилавих рук і душить… душить… Ти намагаєшся позбутися їх бридких обіймів і зриваєш щосили з шиї. Але їх стає ще більше. Падаючи на підлогу, вони перетворюються на маленьких прудких змій і ті боляче жалять тебе за ноги. Ти наближаєшся до виходу і нарешті тікаєш… Та коли, зітхнувши, опиняєшся в коридорі і закриваєшся двері, то помічаєш записку, яка валяється поряд із ними. Піднімаєш. Читаєш там своє ім`я і крик порятунку. Це Вона. Вона знову згадала про тебе. Знову, коли їй стало погано, коли все пішло шкереберть. Вона знову тебе кличе. Але ти не йдеш. Ти гнівно рвеш папір на дрібні шматочки і жбурляєш у смітник… А потім знову бредеш сірими вулицями поміж людей-привидів…
Куди йдеш – не знаєш. Ось уже й темніє. Місто відкриває свої нічні очі в синяках – підбиті ліхтарі, що в’яло поблискують. На півночі встає червоний місяць, напившись за день крові думок, принесених в жертву пустій філософії… Ти вдивляєшся в лиця тепер уже закутаних у пальта привидів (бо ночі холодні…) і хочеш відшукати там солоний присмак моря і крапельки тернових зіниць, що лагідно торкалися твого серця, а воно, відчуваючи лиш пристрасний оксамит, зрошувало кров`ю пісок… І знову кров… Так… Вона підійшла до твого мозку, запульсувала у висках, а серце пусте і обезкровлене забилося в агонії відчаю. Невже ти не зможеш простити Її?... Її – що зробила тебе рабом і змусила служити своїм чарами, але й водночас підняла над цим абсурдним світом. І ти полетів. Так далеко і високо, як ще ніхто не літав. Ти зрівнявся із могутнім сонцем і назбирав повні кишені зір… Потім жменями розкидав їх людям, а вони здається тільки прибавлялися! Ти напився хмільного вина простору і пізнав, що таке вічність… А вічність – це і є Вона…
І як ти житимеш, коли вона назавжди зникне із твого життя? Як обійматимеш сотні чужих, сухий і холодних тіл… Як загрубілі стовбури дерев, вони не даватимуть тобі тепла. Їх закляклі руки шкребтимуть у душі гіркотні запитання, а очі будуть плакати і реготати над твоїми марними утіхами… Ні, вона не повинна зникнути! Ніколи! Вона повинна з`являтися зненацька і повертати до життя твою занедбану сумнівами душу. А потім знову зникати… Бо вона – як міцне вино, що не можна пити постійно… Але й жити без нього неможливо. Воно зробило тебе невиліковно залежним і в цьому твоя найбільша насолода. Іди – шукай його, поки хтось інший на налив у свій золотий чи кришталевий келих! Не дай знову пролитися її тяжким сльозам, якими кричить давно роздерта душа… Душа, що змушена затулювати собі рота, щоб тіло не померло з голоду… Душа, що змушена битися сама з собою і в тих кривавих боях підніматися із попелу, щоб знову страждати…
Так, тільки ти можеш заспокоїти сполохане і загнане серце, ретельно заховане під зухвалою зовнішністю. Вона не може стати твоєю долею, але здатна залишитись у ній перелітною пташкою, яка кожного разу нестиме тобі п’янкі і квітучі весни… І буде так, як ти колись казав їй: «Я не можу зігріти твою душу – вона дивна і дика, так дозволь хоч зігріти тіло…» І вона падала в твої гарячі обійми і ледь чутно називала тебе ангелом.
О, як ви недоречно зустрілися… Ви – герої різних романів і різних століть… І вона так далеко… Лише короткі години солодкого забуття вкорочують цю відстань, та заковують серце ще міцніше у сталеві ланцюги… І куди б ти не пішов, з ким би не звела тебе доля – ти все одно повертатимешся в свою хмільну неволю, в океан очей, де штормить безмежна драма, солодкий біль і… вічність…..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286863
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.10.2011
автор: Лілія Ніколаєнко