Я потягом від’їхала у сни,
В купе сиділа і мовчала.
Я думала, що в змозі
Ще знайти
Той сніжний погляд
Срібного металу.
За мурами тремких повік
Все ж згас вогонь
І, терпкими дощами,
Ти вкрив мій біль,
Приспав і фарбами розмив
Ілюзії, фантазії, реалії…
А за вікном всміхався ліс
І гілки, змочені росою,
Тягнув до мене,
Наче воїн злий,
Що прагне крові
З мене, з неба, з Раю.
Каміння мертве
Дихало в пітьмі,
Повіками моргаючи
Німими
І кликало: «Іди,
Іди до мене, йди.
Чекаю, я чекаю,
Я чекаю…»
Змарніло сонце вже.
Я божеволію.
Навіщо?
Чому?
Десь вітер тихо свище
І потяг стрімко
Їде в сни.
2002р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286989
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.10.2011
автор: Ольга Стрюкова