Довго йти, щоб втомитись. Як древній монах
Йшов на прощу до міста і в бурю, і в зливу.
Щоб у сон провалитись без стінок і дна,
А чи прощення буде – то вже неважливо.
Нині я – наче скошений степ восени:
Все що міг, те віддав. Хоча сил ще багато,
Та не колос росте, а одні бур‘яни –
За родючість і щедрість жорстока розплата.
Не чекати, аж поки морозна зима
Холодами і снігом всю погань обмиє,
Не чекати нічого. Сама, я сама
Відродитися з попелу зможу, зумію.
На дорогах розвіяти залишки сил,
Що забутись мені заважають і горном
Кличуть знову у бій. Але я вже без крил –
Перемоги не буде. На інше не згодна.
Довго йти, дуже довго, щоб тисячі втом
Не залишили вибору. Скинувши ношу
В придорожню траву впасти мертвим пластом.
А чи ще піднімуся – на все воля Божа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=28715
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.06.2007
автор: Ю. Калашник