О вітре, ти чуєш? Збирається військо невідане,
Із хижих примар, у свідомості сірій розкиданих.
Із хмар чорноротих – що зайняли вдалі позиції,
Два фланги ворожих. Від щастя людського не спиться їм…
О вітре шалений! Союзником станеш чи ворогом?
Послання моє донесеш про свободу нескорену?
А може не варто боротися з тим, що вже прокляте? –
Сховаємо славу свою під плащами промоклими…
Ти чуєш, як плаче, заморена зрадами праведність,
Як кличуть весну, у затемнення промені звалені?
А може доволі вже бавитись в зло і приреченість,
Давай розірвемо союз наш взаємною втечею…
Ей вітре! Ти чуєш, брутальний королю даремності!
Набридло блукати мені в лабіринтах непевності,
Шукати в світах заплямованих світлої істини.
Пітьму прикрашати зірками-словами барвистими…
Ти чуєш, мій орле! Лети собі далі, співаючи.
Задовгий роман, і рядки від нудьги обриваються.
Не друг ти мені – тільки гість випадковий у сумнівах,
Що їх я читала… так жадібно… довго… і вдумливо…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289479
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.10.2011
автор: Лілія Ніколаєнко