Мати помирала.
І Степан це розумів.
Старий дільничний лікар, який знав болячки всіх жителів навколишніх сіл, винувато розводив руками:
– Надії майже немає… Я б на вашому місці покликав священика…
Священика Степан кликати не став.
Він сидів біля ліжка помираючої, пильно вдивляючись в її змарніле обличчя.
Уже кілька годин мати не приходила до свідомості, дихала важко, з хрипом.
Опівночі до кімнати навшпиньках увійшла Галинка – Степанова дружина:
– Поспи хоч годинку, дай я біля неї посиджу…
Степан заперечливо похитав головою.
– Ти ж знаєш, що я не зможу заснути. Лягай сама… Коли що, покличу… Коли що...
Він жахнувся своїх слів й одразу відчув, як сіпнулася повіка.
Дружина важко зітхнула і опустила теплу руку на його сивіючу голову:
– Як знаєш, – пошепки сказала вона і вийшла.
У кімнаті було так тихо, що Степан навіть чув, як наручний годинник відлічує секунди.
Раптом йому здалося, що матір зворухнула губами. Він швидко підвівся зі стільця і нахилився над її обличчям. Очі були заплющені, але матір дійсно намагалася щось сказати.
Степан спершу не розчув. Він майже приклав своє вухо до сухих материнських вуст.
– Води… з криниці… Оверкової…
– Води? – чомусь пошепки перепитав Степан.
– Оверкової… – видихнула мати і замовкла.
Степан довго стояв над ліжком, намагаючись ще щось почути, але дарма…
Оверкова криниця була кілометрів за п’ять від села, в розлогій балці. Мати розповідала, що колись там білими вишнями цвів хутір її діда Оверка. Оверко власноруч розкопав джерело, обсадив його вербами, поставив криничку і прилаштував до неї масивний дубовий жолоб. Вода, що витікала з Оверкової криниці, була дивовижно чистою і смачною. Люди ходили до криниці за декілька кілометрів, вірячи, що вода у ній справді цілюща.
Але під час війни німці спалили хутір. Повертатися жити на згарище не захотів ніхто, і про Оверкову криницю забули. Хоча Степан добре пам’ятав, як хлопчиком мати кілька разів посилала його за водою із криниці її дитинства…
Степан обережно прочинив двері сусідньої кімнати. Галинка одразу схопилася:
– Що?..
– Ні-ні… Все добре… Заспокойся… Ти посидь за мене…
– Будеш спати?
– Не буду… Мені потрібно йти…
– Куди? – Галинка потерла очі, намагаючись відігнати дрімоту.
– Мати води попросила… з Оверкової криниці…
– Не може бути… Тобі почулося…
– Не почулося… Я піду…
– Господи, там і криниці вже, мабуть, немає – висохла давно… І як ти зараз туди доберешся, ніч надворі?
– Велосипед візьму…
– Туди вже й дорогу знайти не можна…
– Я знайду!..
У голосі Степана було щось таке, що примусило Галинку лише покірно зітхнути:
– Як знаєш…
* * *
Степан почепив за плечі торбу з двома порожніми пластиковими пляшками і на старому велосипеді виїхав з подвір’я.
Хоча небо було зоряним, він декілька разів збивався з дороги. Доводилося об’їжджати лісосмуги, невеличкі яри і бакаї… Завбачливо узятий ліхтарик допомагав мало. Скоро він тьмяно зблиснув і згас.
– Батарейка розрядилась, – здогадався Степан. – Але нічого, уже розвиднюється…
Липнева ніч шепотіла колоссям достигаючого хліба, дихала пахощами трав і квітів. З-під велосипедних шин, лякаючи Степана, раз-по-раз випурхували темні тіні сонних перепілок…
Нарешті він полегшено зітхнув, побачивши на тлі сіріючого неба обриси заповітних верб.
Хотів було сильніше натиснути на педалі, але у цей момент йому здалося, що земля розступилася перед ним, а велосипед раптово провалився кудись униз...
Степан перелетів через кермо, боляче вдарився об щось холодне і тверде... На мить він навіть знепритомнів, та ще за мить схопився на ноги. Роззирнувся. Виявилось, що велосипед звалився в сухе бетонне русло старого меліоративного каналу.
Обидва колеса від удару зігнулися вісімкою. Рівняти і рихтувати їх у нього не було ні часу, ні можливостей.
Залишивши понівечений велосипед у каналі, Степан не без труднощів вибрався на поверхню…
До Оверкової криниці було кілька десятків метрів. Через лічені секунди він уже нишпорив у високій траві під вербами, намагаючись знайти джерело.
Але джерела не було.
Те місце, звідки колись била чиста дзвінка вода, замулилось і заросло густою гострою осокою. Степан натрапив лише на кілька трухлявих колод і на старий понівечений жолоб – ось і все, що залишилось від Оверкової криниці...
Степанові здалося, що у нього зупинилось серце. У розпачі він закричав пораненим звіром, упав навколішки і благально склав долоні. Злякані ворони зграєю затріпотіли в небо, а луна від його крику довго літала у прохолодному ранковому повітрі, то ховаючись у неглибокі яри, то піднімаючись до верхівок розбуджених верб.
Степан ніколи не плакав. А зараз сльози градом котилися його неголеними щоками.
Знову згадалася мати, її бліде загострене обличчя, знову почувся згасаючий шепіт: „Води… з криниці… Оверкової…”
– Немає криниці, не стане і мами... – від цієї страшної думки перехопило подих.
Степан прожогом підвівся з колін, розкидав трухляві колоди і руками почав рвати землю на шматки...
Заважало коріння, осока до крові різала пальці, друзки заповзали під нігті, та він не відчував болю. Він навіть не тямив, що робить...
* * *
Встало сонце. Сумний і чорно-сірий світ миттю став веселим і кольоровим. Степан цього не помічав.
Він забув про час і продовжував шматувати землю.
В різні боки летіли важкі вологі грудки впереміш з піском, хмизом, перетлілим листям і травою, корінням та крихкими шкаралупами слимаків... Піт аж струменів по його тілу, різав і сліпив очі.
Щохвилини яма, яку він у нестямі рив голими руками, ставала дедалі глибшою. Та лише тоді, коли Степан сховався в ній по груди, на дні ями з’явилась вода…
Тоненька цівка, наче кволий, блідий паросток, несміло визирнула з темної глибини.
Він спочатку не повірив своїм очам і навіть покрутив головою, відганяючи видіння, але це було не видіння – джерело зблиснуло у теплому сонячному промінні, ожило і завирувало.
Викинувши нагору останні пригорщі важкої багнюки, Степан виповз із ями, яка поступово стала наповнюватись холодною водою…
Одразу відчув смертельну втому. Тіло було, мов налите свинцем, у голові туманилось, спина боліла, а пальці на руках розпухли і пекли вогнем. Він довго лежав горілиць і, не мружачись, дивився на сонце. Сил не було навіть на те, щоб відповзти в тінь.
Згодом підвівся.
Каламутна вода заповнила яму і почала розтікатись навколо, шукаючи своє русло.
Радості Степан не відчував. Ще добру годину довелося чекати, доки вода відстоїться. Нарешті він наповнив пластикові пляшки, міцно закоркував їх і поклав до торби. Потім сам упав обличчям у джерело…
Пив, доки не відчув у горлі судому. Рвучко схопився і побіг назад у село.
Трава в’язала ноги, кущі чіплялися за одяг, гарячий літній вітер обпікав щоки, пляшки з водою боляче калатали по спині, але йому було байдуже.
Він поспішав додому. Бо там на нього чекала мати.
І найбільше Степан боявся запізнитись…
* * *
У дворі було порожньо, а в хаті тихо.
– Слава Богу, встиг, – подумав Степан.
Побачивши чоловіка, Галинка зойкнула:
– Що трапилось?
– Потім розповім. Як мати?
– Без змін…
– Води не просила?
Галинка заперечливо похитала головою.
– Візьми, може попросить…
Степан дістав з торби повні пляшки.
– А я піду помиюсь і перевдягнусь.
Галинка хотіла вийти слідом, щоб розпитати, де він пропадав так довго, але чоловік зупинив її поглядом:
– Побудь біля матері… Її не можна залишати саму…
Галина ображено повернулася назад до ліжка.
Степан змив під літнім душем піт і бруд, причесався, дістав із шафи чистий одяг…
І саме в цей момент почувся стривожений голос Галинки. Він миттю влетів до кімнати, на ходу застібаючи гудзики на сорочці.
Мати з зусиллям підняла повіки.
– Пити… – ледь чутно прошепотіла стара жінка.
Галинка обережно підняла її голову, а Степан підніс до блідих пересохлих вуст склянку принесеної води.
– Це з Омелькового джерела вода…
Мати зробила кілька маленьких ковтків і знову заплющила очі. Але Степану на секунду здалося, що вона вдячно кивнула йому головою… Він чомусь захотів погладити сиве материне волосся, як у дитинстві, заховати своє обличчя в її теплих долонях.
Дружина поправила постіль і прислухалась.
– По-моєму, дихати стала спокійніше… Послухай ти…
Степан нахилився над ліжком. Йому теж здалося, що дихання у матері було без хрипу і не таке гаряче, як раніше, та він промовчав. Промовчав, бо давно перестав вірити в дива.
Два довгих дні і дві ще довших ночі Степан і Галинка не відходили від ліжка матері.
І диво сталось...
На третій день під вечір мати розплющила очі і попросила їсти.
Степан стрімголов побіг за лікарем…
* * *
Старий дільничний лікар здивовано розводив руками:
– Видно, Господь Бог передумав… Таке в моїй практиці траплялось, але, чесно кажучи, і не пам’ятаю коли... Побачимо, що покаже ніч... Я залишусь біля хворої...
Ніч пройшла спокійно.
Вранці дільничний довго оглядав матір, слухав, міряв тиск, рахував пульс...
– Криза наче минула... Здається, справи ідуть на краще...
Лікар виписав нові рецепти, дав рекомендації і пообіцяв наприкінці дня навідатись ще раз...
Степан всунув у його долоню зім’ятого червінця і провів за ворота.
Потім нагострив сокиру, відшукав ножівку, цвяхи і широку лопату... Хвилину стояв у роздумах і нарешті поліз на горище. З горища він скинув із десяток струганих дошок.
– Що це ти збираєшся робити? – занепокоєно підступила до нього Галинка.
– Нічого, – буркнув Степан.
– Що значить „нічого”? – дружина кинула підозрілий погляд на зняті з горища дошки і заготовлений інструмент.
– Багато будеш знати, скоро постарієш...
– Ти зі мною не жартуй! – на очах у Галинки виступили сльози.
Степан суворо наморщив лоба, але раптом уявив, які думки могли виникнути у дружини, коли вона побачила інструмент і дошки...
– Заспокойся, це зовсім не те, що ти думаєш! Я Оверкову криницю збираюсь почистити. Замулилась зовсім… Її і накрити чимось треба, і жолоб новий поставити…
Він обняв дружину.
– Заодно і велосипеда заберу... Якщо його досі ніхто не потяг... Ти за матір’ю дивись.
– Міг би і не нагадувати… Може, попросиш когось із сусідів, щоб тебе підвезли?
– Сам дійду. Тут недалеко.
– Як знаєш, – тихо проказала Галинка.
Степан на одне плече повісив торбу з інструментом, на інше поклав зв’язані дошки, узяв в руку лопату, і коли повернувся до дружини спиною, вона нишком перехрестила його услід…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290008
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.11.2011
автор: Володимир Шинкарук