КРИНИЦЯ

Мати  помирала.
І  Степан  це  розумів.
Старий  дільничний  лікар,  який  знав  болячки  всіх  жителів  навколишніх  сіл,  винувато  розводив  руками:
–  Надії  майже  немає…  Я  б  на  вашому  місці  покликав  священика…
Священика  Степан  кликати  не  став.
Він  сидів  біля  ліжка  помираючої,  пильно  вдивляючись  в  її  змарніле  обличчя.
Уже  кілька  годин  мати  не  приходила  до  свідомості,  дихала  важко,  з  хрипом.
Опівночі  до  кімнати  навшпиньках  увійшла  Галинка  –  Степанова  дружина:
–  Поспи  хоч  годинку,  дай  я  біля  неї  посиджу…
Степан  заперечливо  похитав  головою.
–  Ти  ж  знаєш,  що  я  не  зможу  заснути.  Лягай  сама…  Коли  що,  покличу…  Коли  що...
Він  жахнувся  своїх  слів  й  одразу  відчув,  як  сіпнулася  повіка.
Дружина  важко  зітхнула  і  опустила  теплу  руку  на  його  сивіючу  голову:
–  Як  знаєш,  –  пошепки  сказала  вона  і  вийшла.
У  кімнаті  було  так  тихо,  що  Степан  навіть  чув,  як  наручний  годинник  відлічує  секунди.
Раптом  йому  здалося,  що  матір  зворухнула  губами.  Він  швидко  підвівся  зі  стільця  і  нахилився  над  її  обличчям.  Очі  були  заплющені,  але  матір  дійсно  намагалася  щось  сказати.
Степан  спершу  не  розчув.  Він  майже  приклав  своє  вухо  до  сухих  материнських  вуст.
–  Води…  з  криниці…  Оверкової…
–  Води?  –  чомусь  пошепки  перепитав  Степан.
–  Оверкової…  –  видихнула  мати  і  замовкла.
Степан  довго  стояв  над  ліжком,  намагаючись  ще  щось  почути,  але  дарма…
Оверкова  криниця  була  кілометрів  за  п’ять  від  села,  в  розлогій  балці.  Мати  розповідала,  що  колись  там  білими  вишнями  цвів  хутір  її  діда  Оверка.  Оверко  власноруч  розкопав  джерело,  обсадив  його  вербами,  поставив  криничку  і  прилаштував  до  неї  масивний  дубовий  жолоб.  Вода,  що  витікала  з  Оверкової  криниці,  була  дивовижно  чистою  і  смачною.  Люди  ходили  до  криниці  за  декілька  кілометрів,  вірячи,  що  вода  у  ній  справді  цілюща.
Але  під  час  війни  німці  спалили  хутір.  Повертатися  жити  на  згарище  не  захотів  ніхто,  і  про  Оверкову  криницю  забули.  Хоча  Степан  добре  пам’ятав,  як  хлопчиком  мати  кілька  разів  посилала  його  за  водою  із  криниці  її  дитинства…
Степан  обережно  прочинив  двері  сусідньої  кімнати.  Галинка  одразу  схопилася:
–  Що?..
–  Ні-ні…  Все  добре…  Заспокойся…  Ти  посидь  за  мене…
–  Будеш  спати?
–  Не  буду…  Мені  потрібно  йти…
–  Куди?  –  Галинка  потерла  очі,  намагаючись  відігнати  дрімоту.
–  Мати  води  попросила…  з  Оверкової  криниці…
–  Не  може  бути…  Тобі  почулося…
–  Не  почулося…  Я  піду…
–  Господи,  там  і  криниці  вже,  мабуть,  немає  –  висохла  давно…  І  як  ти  зараз  туди  доберешся,  ніч  надворі?
–  Велосипед  візьму…
–  Туди  вже  й  дорогу  знайти  не  можна…
–  Я  знайду!..
У  голосі  Степана  було  щось  таке,  що  примусило  Галинку  лише  покірно  зітхнути:
–  Як  знаєш…

*  *  *
Степан  почепив  за  плечі  торбу  з  двома  порожніми  пластиковими  пляшками  і  на  старому  велосипеді  виїхав  з  подвір’я.
Хоча  небо  було  зоряним,  він  декілька  разів  збивався  з  дороги.  Доводилося  об’їжджати  лісосмуги,  невеличкі  яри  і  бакаї…  Завбачливо  узятий  ліхтарик  допомагав  мало.  Скоро  він  тьмяно  зблиснув  і  згас.
–  Батарейка  розрядилась,  –  здогадався  Степан.  –  Але  нічого,  уже  розвиднюється…
Липнева  ніч  шепотіла  колоссям  достигаючого  хліба,  дихала  пахощами  трав  і  квітів.  З-під  велосипедних  шин,  лякаючи  Степана,  раз-по-раз  випурхували  темні  тіні  сонних  перепілок…
Нарешті  він  полегшено  зітхнув,  побачивши  на  тлі  сіріючого  неба  обриси  заповітних  верб.
Хотів  було  сильніше  натиснути  на  педалі,  але  у  цей  момент  йому  здалося,  що  земля  розступилася  перед  ним,  а  велосипед  раптово  провалився  кудись  униз...
Степан  перелетів  через  кермо,  боляче  вдарився  об  щось  холодне  і  тверде...  На  мить  він  навіть  знепритомнів,  та  ще  за  мить  схопився  на  ноги.  Роззирнувся.  Виявилось,  що  велосипед  звалився  в  сухе  бетонне  русло  старого  меліоративного  каналу.
Обидва  колеса  від  удару  зігнулися  вісімкою.  Рівняти  і  рихтувати  їх  у  нього  не  було  ні  часу,  ні  можливостей.
Залишивши  понівечений  велосипед  у  каналі,  Степан  не  без  труднощів  вибрався  на  поверхню…
До  Оверкової  криниці  було  кілька  десятків  метрів.  Через  лічені  секунди  він  уже  нишпорив  у  високій  траві  під  вербами,  намагаючись  знайти  джерело.
Але  джерела  не  було.
Те  місце,  звідки  колись  била  чиста  дзвінка  вода,  замулилось  і  заросло  густою  гострою  осокою.  Степан  натрапив  лише  на  кілька  трухлявих  колод  і  на  старий  понівечений  жолоб  –  ось  і  все,  що  залишилось  від  Оверкової  криниці...
Степанові  здалося,  що  у  нього  зупинилось  серце.  У  розпачі  він  закричав  пораненим  звіром,  упав  навколішки  і  благально  склав  долоні.  Злякані  ворони  зграєю  затріпотіли  в  небо,  а  луна  від  його  крику  довго  літала  у  прохолодному  ранковому  повітрі,  то  ховаючись  у  неглибокі  яри,  то  піднімаючись  до  верхівок  розбуджених  верб.
Степан  ніколи  не  плакав.  А  зараз  сльози  градом  котилися  його  неголеними  щоками.
Знову  згадалася  мати,  її  бліде  загострене  обличчя,  знову  почувся  згасаючий  шепіт:  „Води…  з  криниці…  Оверкової…”
–  Немає  криниці,  не  стане  і  мами...  –  від  цієї  страшної  думки  перехопило  подих.
Степан  прожогом  підвівся  з  колін,  розкидав  трухляві  колоди  і  руками  почав  рвати  землю  на  шматки...
Заважало  коріння,  осока  до  крові  різала  пальці,  друзки  заповзали  під  нігті,  та  він  не  відчував  болю.  Він  навіть  не  тямив,  що  робить...

*  *  *
Встало  сонце.  Сумний  і  чорно-сірий  світ  миттю  став  веселим  і  кольоровим.  Степан  цього  не  помічав.
Він  забув  про  час  і  продовжував  шматувати  землю.
В  різні  боки  летіли  важкі  вологі  грудки  впереміш  з  піском,  хмизом,  перетлілим  листям  і  травою,  корінням  та  крихкими  шкаралупами  слимаків...  Піт  аж  струменів  по  його  тілу,  різав  і  сліпив  очі.
Щохвилини  яма,  яку  він  у  нестямі  рив  голими  руками,  ставала  дедалі  глибшою.  Та  лише  тоді,  коли  Степан  сховався  в  ній  по  груди,  на  дні  ями  з’явилась  вода…
Тоненька  цівка,  наче  кволий,  блідий  паросток,  несміло  визирнула  з  темної  глибини.
Він  спочатку  не  повірив  своїм  очам  і  навіть  покрутив  головою,  відганяючи  видіння,  але  це  було  не  видіння  –  джерело  зблиснуло  у  теплому  сонячному  промінні,  ожило  і  завирувало.
Викинувши  нагору  останні  пригорщі  важкої  багнюки,  Степан  виповз  із  ями,  яка  поступово  стала  наповнюватись  холодною  водою…
Одразу  відчув  смертельну  втому.  Тіло  було,  мов  налите  свинцем,  у  голові  туманилось,  спина  боліла,  а  пальці  на  руках  розпухли  і  пекли  вогнем.  Він  довго  лежав  горілиць  і,  не  мружачись,  дивився  на  сонце.  Сил  не  було  навіть  на  те,  щоб  відповзти  в  тінь.
Згодом  підвівся.
Каламутна  вода  заповнила  яму  і  почала  розтікатись  навколо,  шукаючи  своє  русло.
Радості  Степан  не  відчував.  Ще  добру  годину  довелося  чекати,  доки  вода  відстоїться.  Нарешті  він  наповнив  пластикові  пляшки,  міцно  закоркував  їх  і  поклав  до  торби.  Потім  сам  упав  обличчям  у  джерело…
Пив,  доки  не  відчув  у  горлі  судому.  Рвучко  схопився  і  побіг  назад  у  село.
Трава  в’язала  ноги,  кущі  чіплялися  за  одяг,  гарячий  літній  вітер  обпікав  щоки,  пляшки  з  водою  боляче  калатали  по  спині,  але  йому  було  байдуже.
Він  поспішав  додому.  Бо  там  на  нього  чекала  мати.
І  найбільше  Степан  боявся  запізнитись…

*  *  *
У  дворі  було  порожньо,  а  в  хаті  тихо.
–  Слава  Богу,  встиг,  –  подумав  Степан.
Побачивши  чоловіка,  Галинка  зойкнула:
–  Що  трапилось?
–  Потім  розповім.  Як  мати?
–  Без  змін…
–  Води  не  просила?
Галинка  заперечливо  похитала  головою.

–  Візьми,  може  попросить…
Степан  дістав  з  торби  повні  пляшки.
–  А  я  піду  помиюсь  і  перевдягнусь.
Галинка  хотіла  вийти  слідом,  щоб  розпитати,  де  він  пропадав  так  довго,  але  чоловік  зупинив  її  поглядом:
–  Побудь  біля  матері…  Її  не  можна  залишати  саму…
Галина  ображено  повернулася  назад  до  ліжка.
Степан  змив  під  літнім  душем  піт  і  бруд,  причесався,  дістав  із  шафи  чистий  одяг…
І  саме  в  цей  момент  почувся  стривожений  голос  Галинки.  Він  миттю  влетів  до  кімнати,  на  ходу  застібаючи  гудзики  на  сорочці.
Мати  з  зусиллям  підняла  повіки.
–  Пити…  –  ледь  чутно  прошепотіла  стара  жінка.
Галинка  обережно  підняла  її  голову,  а  Степан  підніс  до  блідих  пересохлих  вуст  склянку  принесеної  води.
–  Це  з  Омелькового  джерела  вода…
Мати  зробила  кілька  маленьких  ковтків  і  знову  заплющила  очі.  Але  Степану  на  секунду  здалося,  що  вона  вдячно  кивнула  йому  головою…  Він  чомусь  захотів  погладити  сиве  материне  волосся,  як  у  дитинстві,  заховати  своє  обличчя  в  її  теплих  долонях.
Дружина  поправила  постіль  і  прислухалась.
–  По-моєму,  дихати  стала  спокійніше…  Послухай  ти…
Степан  нахилився  над  ліжком.  Йому  теж  здалося,  що  дихання  у  матері  було  без  хрипу  і  не  таке  гаряче,  як  раніше,  та  він  промовчав.  Промовчав,  бо  давно  перестав  вірити  в  дива.
Два  довгих  дні  і  дві  ще  довших  ночі  Степан  і  Галинка  не  відходили  від  ліжка  матері.
І  диво  сталось...
На  третій  день  під  вечір  мати  розплющила  очі  і  попросила  їсти.
Степан  стрімголов  побіг  за  лікарем…

*  *  *
Старий  дільничний  лікар  здивовано  розводив  руками:
–  Видно,  Господь  Бог  передумав…  Таке  в  моїй  практиці  траплялось,  але,  чесно  кажучи,  і  не  пам’ятаю  коли...  Побачимо,  що  покаже  ніч...  Я  залишусь  біля  хворої...
Ніч  пройшла  спокійно.
Вранці  дільничний  довго  оглядав  матір,  слухав,  міряв  тиск,  рахував  пульс...
–  Криза  наче  минула...  Здається,  справи  ідуть  на  краще...
Лікар  виписав  нові  рецепти,  дав  рекомендації  і  пообіцяв  наприкінці  дня  навідатись  ще  раз...
Степан  всунув  у  його  долоню  зім’ятого  червінця  і  провів  за  ворота.
Потім  нагострив  сокиру,  відшукав  ножівку,  цвяхи  і  широку  лопату...  Хвилину  стояв  у  роздумах  і  нарешті  поліз  на  горище.  З  горища  він  скинув  із  десяток  струганих  дошок.
–  Що  це  ти  збираєшся  робити?  –  занепокоєно  підступила  до  нього  Галинка.
–  Нічого,  –  буркнув  Степан.
–  Що  значить  „нічого”?  –  дружина  кинула  підозрілий  погляд  на  зняті  з  горища  дошки  і  заготовлений  інструмент.
–  Багато  будеш  знати,  скоро  постарієш...
–  Ти  зі  мною  не  жартуй!  –  на  очах  у  Галинки  виступили  сльози.
Степан  суворо  наморщив  лоба,  але  раптом  уявив,  які  думки  могли  виникнути  у  дружини,  коли  вона  побачила  інструмент  і  дошки...
–  Заспокойся,  це  зовсім  не  те,  що  ти  думаєш!  Я  Оверкову  криницю  збираюсь  почистити.  Замулилась  зовсім…  Її  і  накрити  чимось  треба,  і  жолоб  новий  поставити…
Він  обняв  дружину.
–  Заодно  і  велосипеда  заберу...  Якщо  його  досі  ніхто  не  потяг...  Ти  за  матір’ю  дивись.
–  Міг  би  і  не  нагадувати…  Може,  попросиш  когось  із  сусідів,  щоб  тебе  підвезли?
–  Сам  дійду.  Тут  недалеко.
–  Як  знаєш,  –  тихо  проказала  Галинка.
Степан  на  одне  плече  повісив  торбу  з  інструментом,  на  інше  поклав  зв’язані  дошки,  узяв  в  руку  лопату,  і  коли  повернувся  до  дружини  спиною,  вона  нишком  перехрестила  його  услід…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290008
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.11.2011
автор: Володимир Шинкарук