Ранок… Кілька бабусь енного віку і розміру обговорюють все, що тільки можна, продаючи перехожим насіння. Декілька одиноких пасажирів втомлено походжають, чекаючи на свій автобус. Ольга, така ділова, наче успішна бізнес-леді, явно не вписувалася в екстер’єр автостанції маленького містечка. Всю увагу до себе привертала пара, що сварилася вже хвилин 30.
Хлопець: стрункий, зі смаком одягнутий, гарний, але не з тих ляльок, що мають гарне личко, не зачеплене розумом. Чимось він привернув до себе увагу, їй навіть стало його шкода… Дівчина: тендітна блондинка з вологими блакитними очима, вся трусилася чи то від злості, чи то від того, як десь там усередині билося об її грудну клітку серце.
До Ольги долітали лише шматки фраз, та й не любила вона підслухувати чужі розмови... Здебільшого було чути плач дівчини і її крики. Хлопець або мовчки слухав, або спокійно щось говорив. Все було стандартно, вона б і не згадала про цю пару вже через годину, але… Все змінилося за кілька хвилин… Раніше Оля думала, що сповільнена зйомка це тільки спец ефект, а виявилося, що реальність.
Стоп кадр… Тиша, наче вимкнули звук. Він повільно повертається і говорить… Вона з першого разу не чує. Тиша. Його рука на талії легко притискає її до себе:
– Ну, не лякайся! Знайомтеся…
Він запитально дивиться прямо в очі:
– Оля, – вона навіщось почала підігрувати.
Актриса з неї не вийшла б. Обоє дівчат стояли й нічого не могли зрозуміти. Першою прийшла до тями блондинка і почала так кричати, що її важко було не почути…
– То оце твоя нова пасія? То оце вона?!! Це… – але Ользі не хотілося цього чути. Вона вирішила втрутитися:
– І чого ти хочеш добитися цим криком?
Такого нахабства блондинка навіть не очікувала. Вона завмерла з відкритим ротом, проте досить швидко повернулася до тями:
– Ти думаєш, що я повірю? Підійшов до першої дівчини, яка потрапила на очі й вирішив, що я віритиму в те, що ти проміняв мене на якусь…
– Ти хочеш, щоб я довів тобі свої почуття?..
– Які почуття можуть бути у двох перехожих?!! – блондинка залилася істеричним сміхом.
Інстинктивно відчула, що зараз щось таки трапиться… Знову сповільнена зйомка… Темрява. Темрява. Темрява… Ольга відчула, як до неї торкнулися його губи… Ніжно і нахабно… Несміливо й досить упевнено… Стоп кадр. Сцена без звуку і світла.
…Коли вона прийшла до тями був майже вечір. Минуло три з половиною години. Останнє, що пам’ятала – поцілунок незнайомця без імені. Думки плуталися. Хтось підходив… Хтось щось питав… Нічого не чути. Ледве встала. Почала пересуватися (ходою це важко було назвати) до каси. Прошепотіла: «Львів…» - касирка інстинктивно вгадала, що від неї хоче ця божевільна, і почала критикувати «сучасну обкурену молодь» на все приміщення автостанції. Знову темрява… Думки плуталися, вона не могла скласти їх до купи… Не могла зрозуміти звідки у її голові взявся такий хаос.
Наступний спалах: львівська квартира… Гора немитого посуду. Холодна ковдра, здавалося зроблена з цементу. І знову темрява. Сцена без світла і звуку.
У цей день усе змінилося. Тепер у її житті з'явилася ще одна звичка, шкідливіша за куріння і алкоголь. Своєрідні наркотики. Можливо, навіть не звичка, рефлекс. Кожні вихідні вона проводила на автостанції. З 9 ранку до 9 вечора… Жоден пасажир не залишався поза її увагою. Спершу на неї дивилися, наче на божевільну, хоча, може, так і було… Згодом почали вітатися, дехто з найчастіших мандрівників навіть запитував як у неї справи… Вона відповідала занадто стомленою усмішкою, якою наділені люди, що багато пережили.
Іноді Ольга сама забувала хто вона і що тут робить. Стоп кадр… Наче плівка, вирізана зі старого фільму. Ніжний дотик. Очі. Величезні. Незрозуміло якого кольору. То були не очі, а емоції в чистому вигляді. Якби він знав, наскільки їй потрібен… Просто знав, що вона, наче вірний пес, тільки ще відданіша, завжди чекає на нього єдиного… І незрозуміло чому… Навіщо їй здався саме цей перехожий? Вона і сама не знала. Просто сиділа в очікуванні того, що він вийде з чергового автобуса, обійме, і вони ніколи більше не роз’їдуться по різних містах. Сиділа в очікуванні дива… А ще вона думала. Багато думала. І в один день вирішила: якщо не побачить його сьогодні, то не прийде сюди більше ніколи. Намагатиметься не прийти…
Ось на автостанцію завітав її старий знайомий – автобус Мотя. А он там важко прочиняє двері у своє потріпане серце-салон Лаврентій Іванович. Так-так, вони вже давно мають імена. У кожного своє… Іноді їй навіть здається, що ці машини живі. Принаймні живіші за людей, які завжди мають в запасі кілька завчених фраз на всі випадки життя… Тільки б не мовчати. А їй іноді так хотілося тиші…
Яскравіше почало світити сонечко… Воно ніби теж намагалося її підтримати і підбадьорити. Дівчина підвела голову, всміхнулася. Коли погляд опустився, побачила тільки набір кольорових плям… Згадалося дитинство…
Коли нарешті крізь яскраві плями спогадів пробилася реальність, на асфальт зістрибувала нова група приїжджих. І незнайомий автобус із написом «Польща». Його вона ще не бачила тут ні разу…
Раптом їй стало страшно. А якщо з нього вийде той самий незнайомець. Оля заклякла на місці. Серце перестало битися, але її все ще трусило по інерції…
Ледь встала. Попрямувала до виходу. Невпевнено. Занадто повільно…
Стара кіноплівка… Тиша в залі. Знайомий голос:
– Дівчино, не підкажете… Котра година?
Знайомі очі незрозуміло якого кольору. Не очі, а емоції в чистому вигляді…
– Дівчино, вам погано?
Темрява. Темрява. Темрява…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291058
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.11.2011
автор: Нея Легна