Важко розмовляти зі світом по-чужому. І навіщо? Навіщо читати молитви перед сніданком? Але ж я молюся. По-своєму.
Я заливаю окропом таки вже трохи набридлі пластівці,
вичікую, доки вони набрякнуть добре,
додаю олії, солі –
у кожнім русі зміст і розуміння бога.
Коли ж нарешті я беру до рук виделку
і занурюю її вістря в сірувато-жовту суміш –
це як просвітлення,
мить істини – жування каші.
Я причащаюся, вдихаючи духмяну пару,
насичену зеленим чаєм, чебрецем і м’ятою.
Я люблю чашку цю гидку пластмасову рожеву –
вона мені дорожча за посудину Грааля і чашу,
скинуту Сварогом на оселедці нашим прабатькам.
Я сам усе освячую навколо.
Я сам породжую обряди.
Чи пахощі запалюю, чи свічку,
чи камінчик підбиваю стоптаним взуттям –
коли я роблю те, що люблю – це священне.
Себе оточую я лише тим, що мені дійсно до вподоби.
І тоді кожна річ говорить до мене голосом Єдиного-В-Множиннім.
Я вдячний тим, хто мене не привчав з дитинства до своїх обрядів
і дозволяв любити те, що любо, а не те, що треба.
Не маючи ознак краси, я сам творю ознаки – і краса оточує мене.
Хай часом недолуга на думку інших,
вона – це те, що я здобув.
Сьогодні я додав до каші нарізаний дрібненько сир твердий –
розширив межі сприйняття, пізнав новий куточок Всесвіту.
У кожен дотик мій вкладаю я благословення, у кожен погляд – душу.
Я беру до рук меч дерев’яний – він обертається на сталь
і, розтинаючи повітря, дух посилає в простір,
з’єднавши небо й землю в прагненні одному.
Кожен удар – дарунок, кожен рух – єднання.
Кожен дотик до Неї – святості потік крізь пальці, щастя божевілля.
Й Вона, народжена Богинею-Для-Бога, диханням своїм
пробуджує птахів і листя, і незнане тече угору, щоб розкрити вуста ЇЇ –
це шлях до пізнання й народження нових світів, це мить творіння.
Я – точка розміром у Всесвіт, носій безмежності й безсмертя.
І ця молитва - нескінченна, як життя.
Київ 18.03.2003
Зуп. Полтавська тролейбуса №18
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291065
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.11.2011
автор: Розбишака