Тьмяне денне світло клубочеться над спустошеним, чорним заревом.
Балансує у голих помешканнях мертвий відгук душі.
Відшліфоване єство, що кане в холодному мареві,
Уривчастим диханням пронизує сірі та рясні дощі.
Млявим поглядом вириває із розпашілого лона життя,
Непізнаним віддихом густо вплітає у простір прострацію,
Зненацька застаючи роз’ятрені серця виття,
Гіркота бурхливої осені, зрештою, мала рацію,
Стискаючи порвану правду на шляхетних, тремтячих вустах.
Заторкнута кров’ю й насильством, рубцями біль покидає тіло,
Розсипається гордістю у млявих, ледь чутних молитвах,
Із акордами голосу потоки смерті податливі тліли,
Згораючи мрякою у вогких, граційних битвах...
Брудом денних, пафосних вулиць осипається небо у тьмяних комбінаціях світла,
Темна кров розтікалась випещеними, холодними вустами,
Зашнурована на знесилених крилах бронзових течій вітру,
Що тінями плямували граційні труни кохання востаннє.
Знову...незрима пітьма любові. Темне, запізніле жадання...
О, досить! І сірий присмерк спокою увіковічив покірне, крихке кохання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291473
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.11.2011
автор: Angeline