Великий похмурий,але водночас і ясний місяць освітлює місто. Хоча правильніше буде сказати центр міста. Тому,що все що є далі сховане не то у пітьмі не то у сірості буднів , хоча і центр також не переливається більш багатими кольорами.
У самому серці цього центру майорить безголова ратуша,безголова бо ще кілька десятків років тому люди мешканці містечка обурились на годинник що знаходився на вежі і нагадував їм про час про запізнення і про свою жалюгідність надто вчасно приходити.
І вони вирішили підірвати вежу. Знищивши єдине,що робило їх серця не настільки сірими вони знову загрузли у своїх буденних проблемах і з часом з гіркотою у своїх розумових шлунках зрозуміли,що знищення вежі не допомогло,все повернулось на свої місця. Та одного вони все ж таки не зрозуміли – Символом сірості була не вежа а вони самі.
Потемніла крива бруківка юрмилася біля мертвих будинків,маленькі вікна приховували за шторами усі гріхи своїх мешканців,по вулицях блукали п*яні вітри і перегукувались між собою,заіржавілі трамвайні колії трусились від холоду.
Запорошені ліхтарі заспано прокидались. День пішов від ночі, сказав,що йому нудно з нею,нудно спостерігати за своїми дітьми-людьми. Ніч відтоді багато пила,плакала холодними дощами,і у неї не припинялись критичні дні якими тут смерділо усе навколо, навіть поодинокі перехожі.
Місяць нарешті радів зі змоги побути на одинці,його єдиний співрозмовник гермафродит Сонце вирішив зробити операцію і залишити собі жіночу стать,та операція дала ускладнення і він перетворився на маленьку крихітну дитину-карлика зі синдромом дауна. Сонце стало рослиною і не могло розмовляти.
Кілька років тому люди вирішили збудувати драбину до неба і потягнути Бога за бороду,та після закінчення будівництва вони зрозуміли що там на горі не Небеса а звичайні самотні здичавілі хмари. Від цього усвідомлення половина містечка загинула,а друга половина перетворилась у проклятих атеїстів які продовжили вірити у те що над тими хворими хмарами хтось ховається,одні з них навіть взяли на себе ролі очевидців і розказували іншим що бачили між двома найбільшими хмарами бачили велетенські оголені п*яти і решта повірила їм.
Ця драбина і далі залишилась тут – це було неначе місце зневіри місце паломництва,сюди приїжджали туристи щоб піднятись цією драбиною і поглянути на це власними очима. І зневірившись вони ставали лжепророками які несли цю зневіру в свої міста,свої сіМ*ї ,до своїх друзів,і у свої серця.
І знову люди показали свою безглуздість,вони не могли усвідомити,що Бога потрібно шукати не на небі а у власних серцях. І від цього зима у їхніх душах так і не змінилась на весну.
По сусідству з драбиною до Неба розмістилась стара церква,в якій колись жили черниці,а потім зрозумівши,що нагорі нікого немає порвали на собі рясу і пішли до своїх домівок і віддавалися палкій розпусті з своїми сусідами.
Стара церква була доволі високою,у ній розмістилось кілька літературних «ляпів» минулих століть – бароко,ренесанс,класицизм,модерн,постмодерн,навіть космізм. На високих вкритих мохом сходах лежали сотні тисяч купюр і монет,місто не користувалось грошима. Ще одною смішною особливістю міста було те,що диявол ходив тут по вулицях,жив у одній з квартир і навіть брав продукти у магазинах. Він абсолютно не цікавився мешканцями міста,бо їхні душі знецінилися так само як і гроші. Сидів собі на лавочці біля церкви і плакав бо з вірою у Бога зникла віра і в диявола. А з вірою в нього зникли й його сили. Він ж бо прекрасно знав,що віра це саме та річ яка робить з людини диявола і Бога.
А зараз він ніхто,нікчемний бідний дантист який втрачає клієнтів кожного дня через нестачу хворих,бо ж з вірою у добро і зло люди припинили вірити і у зубні хвороби і взагалі про все…
Сидить на лавочці собі поглядає на Місяць,намагається хоч з ним поговорити,та густа борода не дає і слова сказати. Лису маківку лоскочуть п*яні глузливі вітри,а з чорних жахливих очей течуть гіркі сльози змішані з макіяжем – і в цей момент він схожий скоріше на істеричку з величезною кількістю тестостерону у тілі від якого цицьки пообвисали і покрились волоссям,а між ногами виріс обрізаний єврейський прутень.
Та він все ж не втратив надію,вона прослідковується у його очах,в тому як він поглядає на кривий безбарвний будинок який притулився до драбини до неба. Бо там у цьому будинку,у єдиному вікні в якому витанцьовує світло,у похмурій кімнатці-підвалці майже у самому центрі міста сидить постать,так саме постать бо її справжні обриси ховає за своєю спиною крісло.
Можна почути як довгі бліді пальці вдаряють мелодійно по клавішах ком*ютера,як цокає на стіні годинник і побачити як витанцьовує дим від дрібної тоненької сигарети-зубочистки.
Рядки утворюються моментально,слова розбираються у голові відповідно до емоційного змісту,кожне з них має свою поличку,і заховане у своїй книжці…
І враз сигарета падає у попільничку,а у дверях чується тихий шизофренічний стукіт. Ні це не шизофренія це просто слабкість… У вікні прослідковується якийсь рух,та Місяць не сміє втрутитись у це протистояння очей і темряви,але потрібно відчинити,бо це важливо дуже важливо…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292148
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 10.11.2011
автор: Gill