Даль імлиста... Небеса, як сито...
Стомлено гілля обвішав ліс
І зітхає листом сумовито,
Під вагою виплаканих сліз.
Мокра стежка травами в"юниться -
Слід веде від літа й до зими,
Ген, туди, де степова криниця
Дихає прозорими грудьми.
Це ще рання осінь, не глибока,
Ще зоріють квіти де-не-де.
А зайчисько, закосивши оком,
Дременув, що стежка аж гуде!
Та не бійся, зайчику, не бійся,
Як і ти, я в полі - одинак!
Сумно стало, от я і приплівся,
Без лихого наміру, однак.
Я прийшов, щоб стиха помолитись,
Мовчки тут, без поспіху, пройтись,
Щось переосмислити, навчитись,
Й мудрістю в природи запастись.
Все тут справжнє, непідробно-щире,
Істинне, відверте і просте.
Й те, що згине у життєвім вирі,
Неодмінно знову проросте...
Знов надворі осінь владарює,
Знову сипле листом навмання
І такі миттєвості дарує,
Що мені аж дух перепиня!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292764
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 13.11.2011
автор: Дощ