Важкі каплини текли по брудному склу. Здавалося небо плаче над невідомою проблемою. Хотілося звернутися до нього з молитвою і в ній заспокоїти розбурхані глибини Небесної душі. Та все ж дерева і не думали цього робити. Не кажучи вже про землю чи птахів. Злізши з підвіконня, Він згадав, що роботи від його думок не зменшилося. Тож взявшись за прибирання він почав потрішки починати працювати. Тряпка повільно витирала бруд і давала можливість її хазяїну пригадати попередній день. Як завжди вчорашній день нічим не відрізнявся від всіх інших: обридлі щоденні дії, сумні спогади і лиш одне знайомство вибило його з звичайного життєвого ритму. Сидячи в парку і мріючи про відпочинок від буденних справ і надокучливих думок, Він помітив як поряд присіла молода дівчина. Перший погляд на неї ніби приворожив його, навіть не даючи опам’ятатися, не гаючи часу вона відразу промовила тихим і ніжним голосом:
- Привіт! чого сумуєм в цей погожий день?
Треба було щось відповісти і не просто сказати перше, що прийде на думку, а те, що зацікавило б її. Та в голову нічого путнього не шло. Після досить тривалої паузи Він видавив з себе:
- Та так, просто якийсь занадто романтичний настрій. Думки літають бозна-де і ніяк не можу зібратися, щоб кудись рушити.
- Добре, якщо настрій не сірий.
На серці після перших реплік відчулася легкість. Всі важкі почуття зникли, мов їх знесло вітром. Промайнула неймовірна думка.
- А давайте-но кудись підемо, чого сидіти тут і бити байдики. Як Ви на це дивитесь?
- Позитивно. Але за одної умови.
- А саме?
- По-перше, давайте познайомимось, бо це звертання… Незручно.
Познайомившись. Вони прогулялися і знайшли чимало спільного одне в одному. Вона мала милозвучне і приємне ім’я, була майже його ідеалом…
Домивши підлогу, Він приготував попоїсти і сів до столу. Йому все не йшла з голови вчорашня нова знайома. Та раптом світ навколо потьмянів і вихор спогадів знову закрутив його думки в швидкому безумстві. Наверх виринув образ колишньої дівчини. Декілька днів раніше його телефон розірвав тишу, розмова чи правильніше монолог, що за ним послідкував, врізався як гострий шип в пам'ять. Всі слова вибачення і тому подібного лише робили гірше під час усвідомлення ним факту. Він поклав слухавку, вичавивши з себе щось схоже на «Добре. Бувай»…
Приготована страва так і стояла на столі, поки Він намагався зосередитися на чомусь новому, відганяючи біль та вируючі почуття. Та нічого не вдавалося, покинувши все, закрив за собою двері й пішов провітритися й так би мовити на свіже повітря. Сутінки та вечірня прохолода хоч освіжали, та тільки сум не відганяли, а в голові клекотіли спогади про втрату, приправлені болем. Пройшовши ще декілька сот метрів, в його голову закралася страшна та нова думка про те, що ніщо не може врятувати його душу від сердечного розп’яття окрім просто… смерті. Повернувши до найближчої багатоповерхівки й піднявшись на горище на однім подиху, Він підійшов до краю. «Що ж зможе, крім неї заспокоїти серце та й навіщо воно мені тепер розбите?», - прошепотів собі під носа й підступив ще ближче. Тихий шурхіт змусив його обернутися. За кілька кроків від нього стояла його вчорашня знайома. Її перші слова здивували, адже не було жодних докорів та прохань схаменутися:
- Навіщо? – спокійно запитала.
- Так буде краще для мене.
- Через розбите серце, так? Чи це ти так розважаєшся? – начебто недоречна посмішка майнула в її очах.
- Ти ж бо нічого не знаєш ні про мене, ні про мої почуття… Як ти можеш…
- Вчора в розмові це відчувалося та й хвилин десять назад ти пройшов за метр від мене сірий, та ні чорний прямісінько весь. Ти думаєш, один ти вмієш відчувати?
- Байдуже. – Він відвернувся й поглянув донизу.
- А ти ніколи не думав, що доля завжди дає другий шанс, що старі рани загояться, а в серці може розцвісти нова квітка… надії або ж кохання.
- Надії… знову переживання, безсонні ночі, дзвінки без відповіді…
- Ніщо не дається нам безкоштовно, все має ціну. Уяви, що ти вже зробив такий собі аванс, ще трішки й отримаєш, що бажав.
- Ну й порівняння в тебе… - мовив, замислившись.
- Хай бо й так. Та не можна зупинятися йдучи до цілі тільки раз оступившись, - помітивши його вагання. – До речі, ти не думав чому я піднялась сюди, зупинити тебе?
- З людяності… доброти… не хотіла бачити смерті… - Він обернувся й зустрівся з нею поглядом. Її очі знову почали чаклувати.
- Дякую за оцінку, та от не тільки. Вчорашнє знайомство мене трішки заінтригувало, та й відчуття свої ти не надто добре вмієш приховувати… Спускайся-бо вже. Скільки тобі там стирчати.
Відійшовши від краю, Він наблизився до неї. Мовчанка не затрималася на довго. Спускаючись та виходячи на доріжку, вона все говорила й говорила. Перша зірка на небі заблищала й освітила їх подальший шлях. Повернувшись до неї, він промовив: «Дякую» й поринув в її прекрасні очі…
2008 рік
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294057
Рубрика: Нарис
дата надходження 18.11.2011
автор: Eladar