Гибла осінь! Сумно. Сіро.
Небо стомлено присіло
На ліси, байраки, луки.
Висне тиша... Ані звуку...
Хльоска вітер... Сіє мжичка...
Сіна злежана копичка
Бовваніє край городу;
Мокне кладка через воду.
І - тумани! Вже й тумани!
Непроглядні. Нездоланні.
Десь відразу за порогом
Тане в безвісті дорога.
І на шапку волохату
Перетворюється хата.
А небес промокле сито
Сіє й сіє сумовито.
Вечір... Ніч... Сіріє ранок...
Пізній досвіток... Світанок...
Ой, поглянь хутчій-но, що це?
Справді, виглянуло сонце!
Мляве, заспане... Осіннє...
Небо випрано лисніє.
Та, однак, душа радіє,
Як-не-як, а все ж - подія!
В розпал осені глухої,
В переддень зими лихої,
Сніговиці та хуртечі
Сонце дуже нам до речі!
Аж на серці просвітліло:
Пізня осінь відболіла!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294848
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 21.11.2011
автор: Дощ