Таїна вічності зорить із небосхилу, заглядаючи в розгублену душу, запрошує до подорожі. Від землі ж так далеко, а небо манить: “Піднімися у вись, таємниця за тропосферою, продерись вглиб сріблястих хмар мезосфери і відкриється “Шлях Чумацький” до нового життя”.
Недаремно ж колись цей шлях відбився зоряницею-сузір’ям на небі, сховавши в собі земні таємниці людського мандрування. Піднімаюся на висотний будинок, щиро зазираючи в піднебесся. А зорі, майнувши в далину, знову запрошують: “Відірвися від землі, злети у вишину. Тільки тоді всі хмари небесні розступляться і дозволять шугнути в безмежжя.” Притихла, стояла і мріяла, споглядаючи зоряний незвіданий Всесвіт. А поруч шелестів вітер. З висоти падав донизу , і притоптаний пізніми перехожими, прилягав пилом до землі. Наступну ж мить піднімався і знову шугав у простір вітровою завією. Вільний у своєму виборі злітав у різні боки, вибирав тільки йому відомий напрямок, хитаючи віття дерев. А, здавалось, то небеса заколихують землян до нічного спокою, шепочучи колискову: “Ш…шш..шу. ” Я спати не хотіла, бо рвалася до неба, до зірок, до таємниці вічності. Хотілося пірнути в непізнане, щоб відчути наяву всім своїм єством грань земного тяжіння і величі польоту до нескінченності недосяжного Всесвіту. Я знала це відчуття. Часто у снах злітала, широко розгорнувши руки, неначе крила. Відчувала, як з кожним розмахом рук набирала силу, що піднімала мене над землею. Сила та була в плечах і в серці, наснажена з кожним рухом і подихом, внутрішнім вогнем, що розгорявся ватрою, підносячи мене в небо. Злетівши над землею, стишувалась птахом і пливла у просторі і часі, споглядаючи з висоти луки і озера, міста і села. Особливо часто, ті шляхи-стежки, якими торувало моє дитинство. Інколи линула в майбутнє, яке завжди було несподіваним і незрозумілим. Дивно споглядати себе в ньому, ніби за чужиною. І я поверталася в минуле, де було до болю все знайоме. Ніжність таких зустрічей надовго залишалася у пам’яті уже поза сном. Стояла перед нічним небом і роздумувала. Як добре наодинці з собою і небом. Ні від кого не залежиш. Ти і небо… І як би не показувала, що ти є кращою, ніж насправді, небо знає тебе достеменно. Це і звільняє тебе від усіх соціальних ролей. Ти, щиро і просто чекаєш запрошення в політ. А чи злетиш, залежатиме знову ж від того, що прихопиш із собою. Душевну спокуту за прожите помилками життя? Чи досягнуте, будь-яким чином, багатство? Шкода ж залишати. І воно зрине довгим, як у комети, красивим хвостом…і не відпустить до злету, потягне донизу, притисне тим добром-багатством…і спалить. Душа повинна бути вільною, тоді стає вона невагомою і, злетівши у простір, підніме людину поза часом у вічний небесний політ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295309
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.11.2011
автор: Тетяна Луківська