Осінь носила порцеляну смутку
і вабила до себе.
А наше життя-це не що інше, як згоряння білка.
Це біг енергії,
яка біжить в свіжу земельку,
Щоб поживити черв'яків.
Віднині моє море спокійне.
І краще говорити з собою,
ніж з кимось.
Бо раз дали житття,
то пізнай,покидьку,себе,
щоб потім не червоніти перед Ним.
Люди в нашому житті(більшість з них)-
підкидькі пані Долі,
якій лінь жити всіма,
бо навіть вона має фаворитів.
Я ж не знаю суті,
Але я її пізнаю,
Знаючи, що це неможливо.
Хіба не особистий трагізм?
Трагізм!І ми,трагіки,їмо свої трагедії,
і жаліємо себе,
а з когось просто лине
зелено-юний екзальт.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296150
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 26.11.2011
автор: Олена Ганько