Ми не вміємо бути собою,
Що то бути, незвіданим, прісним,
І до болю затиснутим, стислим,
До межі, а чи то й за межОю?
Ми не вміємо бути із кимось,
Розкривати долоні й стояти,
Відчуваючи скрізь сизі грати
Теплу паморозь подиху днів.
За рядами чиїхось голів,
Виглядати уривки світанків…
Ми не вміємо вмитися зранку –
І прозріти на решту років:
Без облуди леліяних снів.
Ми не вміємо. Варто навчитись?
Щоб за раз – і до скону – скинути
Всю ту тяжкість, у душу вклинену
І в усмішці собі не кривитись?
Щоб все знову могло оживитись –
А ми вмерти у шалі надій.
І щоб вічно тривав супокій…
І хай вічність безмежною стане.
А за ґратами – стоптані храми,
І світає, на віки віків.
А за ґратами – сиві тумани,
Я хапаюсь за них до болю,
Вириваючись з самообману,
Що я звикла вже бути собою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296298
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.11.2011
автор: NNNP