Не завжди жовтіє листя,
Опадаючи від часу…
Не завжди німий той спокій,
Що сплив у Життєву Чашу…
Минуле не завжди знає,
Чим гірко терзало душу…
Та дійсність наказує знову,
Що сильною бути мушу!
Той крок, що веде в майбутнє,
Тендітність бентежить часу, –
Надію дає на завтра
І долю карбує нашу…
А день, що малює Осінь,
Пророчить нове кохання
Вогнем пронизає душу –
Зоря розгориться рання.
Бо осінь – це тільки шелест,
Потоків гірських спочинок,
Деревам холодний спокій
І старт молодих сніжинок…
Це кроків життєвих шепіт,
Під шум невгамовного літа,
Це погляд в стрімке минуле,
Яке не дарма прожито…
Холоднії йтимуть зливи,
А день пропливе у вічність –
Хай серце тремтить і далі
Щоб в кригу не оповитись…
Хай пам'ять сплете безмовність
Стираючи звук страждання,
А подих нового часу
Надію дає бажанням.
В життя, як в природи цикли
То "вдих", а то "видих" тайни
То весну в душі стрічаєш…
То крига вкриває давня.
Можливість руйнує сумнів,
Бажання долає ліність…
Вдихаєш на повні груди
Чи знову втрачаєш пильність.
То ж так воно завжди буде –
Далека безсмертя тайна, –
Весна у тобі чи Осінь,
Чи може й Зима вже рання…
Не дам подолати душу
У «вдих» трансформуюсь знову
Не дам розтоптати Весну
Розкрию підступну змову!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296707
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.11.2011
автор: Lilafea