День розпочинаю свій не з кави,
Не пробіжки в парку між алей,
А десятка доторків ласкавих
До коханих рук, рамен,грудей.
Сонце заглядає в повне око
У кімнати спальної вікно:
Уставай безстидний лежебоко,
Люди на городі вже давно!
Хай чекає кляте лабузиння,
Гойно не вибучує стебла,
Туго буде цюкати ґаздиня
Їх після мого рукомесла.
Володимир Сірий *--*--* / день розпочинаю/
Лиш верхівки дерев позолочені
Сонця літнього променем першим,
Твої руки – п’янке заохочення
У коханні, роботу вже вершать.
Розімлію від ніжного дотику,
Від цілунків гарячих у груди…
Водночасся забуду, мій котику,—
Окрім нас на Землі є ще люди.
Заголошу — луна на всю вулицю!
Заздрить, знаю, за плотом сусідка.
Як у юності мною милуєшся,
Стільки сили юнацької звідки?!
Ти так шквалисто, любий, узяв мене,
Шкодувала лиш нову канапу.
-Може квасу, коханий, чи може не...?
Ти у постіль вже преш мені… сапу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296844
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2011
автор: Патара