Не відаєш туги моєї, Космосе!
Стікає біль по венах і не спиниться,
В пульсаціях твого звучу я голосу
І вірю в те, що мрія ця окрилиться.
Ловлю тепло, що рветься через відстані,
Ловлю душею всі твої означення.
Тавром два серця наші є помічені
За пристрасті, що болями оплачуєм.
Свідомість догорає, наче знищена
Реальністю, розтерзаною прірвою,
Яка між нас горою є найвищою,
Яка безсонням серце прагне вирвати.
Здається, ця любов - забави розуму,
Для тіла і душі неначе вбивством є.
В Небес за це пробачення попросимо,
Хоч є любов завжди безмежно-чистою!
У сни втікаю, ходжу лабіринтами
У пошуках того, що мною втрачено.
Хтось, може, називає це інстинктами.
Пробач мені усе, що не пробачено!
В очах Небес не маємо розгрішення,
Шматуєм душу, прагнучи кохатися...
Усе вагоме бачиться на відстані,
А знаєш - з нами все ще може статися!!!...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297431
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.12.2011
автор: валькірія