Осінь. Холодно. Самотньо. На серці - біль, у душі давно порожньо через якихось кілька невдалих зустрічей. А так хотілось, щоби хтось пригорнув до себе, обійняв, хотілось відчути чиєсь тепло, яке на теперішній час так потрібне…
Йдучи парком, відчуваєш, як під твоїми ногами шелестить листя. Підводячи голову, помічаєш, як парком гуляють пари. Одні тримаються за руки, а інші сидять на лавочці…
Та колись, одного осіннього вечора, я теж зустріла своє кохання, яке, мабуть, ніколи не забуду! Тоді, як я пам’ятаю, ще було тепло. Це був початок жовтня. Вітер віяв ніжно-ніжно і розвівав локони мого волосся. Я з ним мала зустрітись біля місця, яке назавжди залишиться в моїй пам'яті!
Здалека побачивши його постать, я підбігла до нього і привіталася. Ще тоді я навіть уявити собі не могла, що ця людина стане дорожчою за моє життя. Він тоді був таким веселим, вихованим, цікавим і впевненим у собі. Прогулявшись містом, ми тоді зайшли до кав’ярні. Замовивши каву та шоколадку, почали спілкувалися… За декілька годин ми дізнались одне про одного доволі багато. Його історії були такі захопливі, аж хотілося, щоб цей вечір ніколи не закінчився! Саме тоді мені він дуже сподобався: в ньому було щось таке, що у той вечір мене вразило! Тоді я не помітила цього, бо після розчарування до мене прийшло щось нове, ще таке нерозгадане… Я не очікувала, що це буде так швидко, бо я закрила серце і повісила табличку з написом:"Входу НЕМАЄ"… Але прийшло кохання і сказало, що не вміє читати…
Після цієї зустрічі я щодня від нього отримувала приємні смс-повідомлення. Із часом почала до них звикати,та як тільки мені це почало подобатись, він перестав писати. Минуло декілька днів, і я зрозуміла, що щось не так! Тоді ми поспілкувались, і виявилося, що він закохався, знайшов оте своє єдине сонечко. Нехай буде щасливий!!! "Хм...життя - така неочікувана річ!!! В один момент може все змінитись, навіть якщо ти здогадувався про це:((( І тоді стає дуже боляче ...". Того вечора ми залишилися просто друзями, бо кожен із нас пішов своєю дорогою.
Минув час… Настала весна, все довкола почало розцвітати, навіть уже потеплішало, а з неба падала мряка. Коли ми зустрілись через півроку, впродовж якого тривала дружба, то знов ж таки пішли до тієї ж кав’ярні, де кожен поділився тим, що трапилося з ним за той час, поки ми не бачилися. З його розповіді було зрозуміло, що він розчарувався в коханні, йому було дуже боляче, і на душі - порожнеча. Він виглядав таким розбитим і пригніченим, що мене переповнило величезне бажання йому допомогти. Так сталося, що я поквапилася. Хотіла просто його підтримати, але він мене неправильно зрозумів…
Я ж за тих півроку збагнула, що це те саме кохання, яке я дуже довго шукала і нарешті знайшла! Та чомусь доля знов його відібрала у мене. Втім люди ж кажуть, що доля не дура, просто так людей не зводитиме, проте варто лише зробити один хибний крок - і все може зникнути назавжди.
І тоді у мене з’явилася мета - довести йому, що мої почуття справжні. Я вирішила його завоювати: писала вірші і статуси, які були присвячені лиш йому:
"Хотіла б я на весь світ закричати,
Як сильно я тебе люблю.
Та жаль, цього не чуєш ти,
Сама на цьому світі я живу".
Через півроку я зрозуміла, що він не буде зі мною і вирішила його забути… У своєму статусі написала лише одне слово - "...ВІДПУСКАЮ! ..."
Але чомусь саме після цього він почав доволі часто до мене телефонувати. У такий спосіб він нагадує про себе. Це ж для мене дуже боляче!!!
"На душі так важко стає,
Серце виривається з грудей.
Відчуваю, що ніколи це не мине,
А час проходить цей!!!"
Навіщо він це робить? Для чого телефонує? Чому? Адже я для нього ніхто! Це досі залишається для мене загадкою…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297873
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.12.2011
автор: Ірена Смачило