9.
– А що ти відчув, коли визнав, що хрестився? – запитав Михайло.
– Нічого, – я підніс голову і посміхнувся, – Нічого, бо, власне, “перерви на обід” не було: вихователька вирішила, що “споживача” треба дотиснути… Я, бачите, забув їй розповісти, хто підштовхує мене до релігії.
– Ого! – вигукнув Михайло, – Оце так!
І трохи водою не похлинувся.
– Ти, – стукаю його по спині, – й не уявляєш, наскільки це смішно… Я рідко коли залишав інтернат. Я за парканом знав лише кількох чоловік – сусідів у будинку – і всі вони не підходили на роль пасторів, бо постійно пиячили… Я потрапив у дурну ситуацію. Я ні з ким не спілкувався і мав когось видати… Нарешті згадав про стару бабусю, яку іноді відвідував на вихідних. Вона була дуже богомільною, хоч до церкви й не ходила.
“Так он воно що! – сказала Степанида Іванівна, вислухавши мене – А я думаю, звідки це в нього… Начебто ж нормальний учень, начебто ж повністю керований…”.
“А як ставляться до релігії батьки?” – запитала вихователька згодом.
Я знову замислився, бо не знав, що відповісти. Мої тато і мама не дуже навантажували мене якимись серйозними речами – тим більше, що вдома мені випадало гостювати лише у неділю та на канікулах.
Нарешті я промовив:
“Батьки гадають, що насправді ніхто не знає, чи є Бог, чи нема”.
– Софіст знайшовся! – видихнув Михайло, – Ану, відміннику, признавайся, ти читав, що є 12 доказів на користь існування богів і 12 доказів проти?
– Розумієш, – посміхаюся, – в інтернатівській бібліотеці я бачив тільки атеїстичні книжки. Вони докази “на користь” розглядали під рубрикою “курйози тижня”. Тож моя відповідь виховательці була лише виявом розпуки та відчаю… Але Степанида Іванівна, здається, цього не збагнула.
“Значить, – сказала вона, – після інтернату ти маєш вступити до інституту і потім остаточно довести…”.
“Що довести?” – не второпав я.
“Що Бога немає!”
Михайло від подиву схопився за голову:
– І треба ж!… Слухай, а під білим халатом у неї не було смугастої піжами?
– Не знаю, – кажу весело, – не перевіряв.
– Погано, дуже погано, – мовив товариш, зайорзавши на стільці, – Треба перевіряти! Треба мати інформацію про супротивника!…
Я ковтнув води і поглянув на Мишка:
– Загалом, схожі випадки траплялися й раніше. В інтернаті часто передають куті меду. Однак мене не полишає думка, що того ранку Степаниду Іванівну вкусила якась особлива муха…
– Ну, пояснення лежать на поверхні, – сміється телеоператор, – Ідеологічна зашореність, постійний пошук ворога… Також, можливо, її спіткали проблеми особистого характеру... Чоловік пішов до коханки, донька завагітніла поза планом, син потрапив до поганої компанії...
Я відкусив тістечко:
– Ні, коли б вона мене за щось інше вилаяла, я б зрозумів… Але ж подумай сам: ми стільки років знали одне одного, бачилися, розмовляли ледве не щодня… І раптом вона вирішила, що я перехрестився!...
Товариш наморщив чоло:
– Знаєш, людині всяке може привидітися... А якщо її підігріти, то взагалі вийде анекдот про кота з рогами.
– На мій погляд, – міркую весело, – Степанида Іванівна мала б спочатку вивчити ситуацію.
– Вона й вивчила, – каже Мишко, запихаючись тістечком, – Навіть дуже глибоко...
Я продовжую гнути свою лінію:
– Могла б поспостерігати за мною… Почекала б, доки я перехрещуся вдруге...
– Ти сам коли-небудь спостерігав за шилом у мішку? – посміхнувся студент, випустивши кілька крихт з рота, – Ото ж бо!... Раз штрикне – більше не захочеш!
– Дивні в тебе порівняння! – тупаю ногами під столом, – Не було ж ні шила, ані пів-шила!
– Чому “не було”? – каже Михайло, – А рукою навіщо махав?
– Просто пожартував, – відповідаю, – Гадаєш, це злочин?
– Просто так нічого не трапляється! – підморгнув товариш, – Напевно, “воно” довго в тобі сиділо, доки не вистрибнуло.
– Ніколи не сиділо, – заперечую голосно, – Я не хрестився…
– Та досить уже відмовлятися! Фантазії на тебе не вистачає! – гукає телеоператор, удавано гніваючись, – Зрештою, ти сам усе визнав... Майже поставив підпис під документом...
– Я тільки хотів залишитися старостою класу, – пояснюю, трохи ніяковіючи, – Мене могли розжалувати до рядового…
Товариш примружився:
– То виходить, вихователька даремно тобі повірила?... Виходить, ти її обдурив?…
– Вигадуй далі!... Вона сама заплуталася!... Я лише підлаштовувався!...
Ми сперечалися протягом години. Реготали досить голосно і навіть озиралися, щоб подивитися на реакцію оточуючих. Михайло намагався закидати мене своїми жартами, чи то, пак, поясненнями. А я не міг уподобати жодного. Розмова наша нагадувала якусь нескінчену гру.
Звичайно, я відчував, що зловживаю увагою товариша, змушуючи його, по суті, відповідати замість Степаниди Іванівни. Проте зупинитися було важко. Я дуже хотів “розкусити” випадок, який трапився в інтернаті і який залишив у моїй душі глибокий слід…
– Ну добре, – мовив Мишко, коли йому все набридло – І що сталося з тобою потім, після “викриття”?
– Нічого особливого, – відповідаю, – Я, звісно, залишився “великим активістом”, я продовжував боротися з порушниками дисципліни та трієчниками. І ставлення виховательки до мене не змінилося. Ніби й не теревенили ми біля порожніх спалень… А за кілька років я почав думати, що то була мара, бо почалася “перебудова” і все полетіло шкереберть… Все навкруги заговорило іншою мовою.
– Слухай, а Степанида Іванівна випадково не стала віруючою? – запитав телеоператор, лукаво посміхаючись.
– Напевно, ні, – чухаю потилицю, – Але вона почала закликати до толерантності…
Товариш замріяно підняв голову:
– Так, я пам’ятаю другу половину 80-х. Дивовижний був час… Шкодую, що не мав тоді камери…
– А я тоді знову відчув, як земля тікає з-під ніг, – кажу весело…
Нарешті ми розійшлися. Михайло пообіцяв, що в боргу не залишиться і наступного разу, коли зустрінемося, розповість про випадки з власного дитинства…
– Попереджаю, – мовив він на прощання, – Всі мої проблеми виникали від нещасливого кохання… Тому сміху буде – під самісіньку зав’язку!
Анекдот.
Мужик прийшов до психіатра й каже:
– Розумієте, у мене вдома кіт з рогами.
– Еге! – зітхає лікар, – Напевно, у Вас “білочка”…
Мужик не погоджується:
– Та хіба я кота від білочки не відрізню?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298173
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.12.2011
автор: gudzyk