І знову ніч. Зірок немає.
На землю пада дрібний сніг,
Лампадка у кутку дрімає,
Муркоче котик біля ніг.
У хаті тихо, як в могилі,
Ніщо ніде не шерехне,
І знов думки такі немилі
Прийшли навідати мене…
Ага, це ви? Як завжди, вчасно:
У пору темну і сумну,
З'являєтесь, як сонце згасне,
Землі лишивши таїну.
Як я? Та дякую, нічого…
Сумую, плакала не раз,
Журюся і молюся Богу…
А ви? Що нового у вас?
Усе блукаєте містами:
То Київ, то Кіровоград…
А можна й я, сестрички, з вами?!
Та хто мені там буде рад?
Ви залітаєте в кімнату,
Мов подих вітру весняний.
Хоч і прибрана небагато,
Панує затишок у ній.
А за столом сидить читає,
Перегортаючи листки…
«Його побачили?», - питаю.
Його. Щасливі ви такі…
Схилила голову на руки.
Кажіть, спинилися чого?!
В ту ж мить здалося – чую звуки
Медові голосу його!
Закрила очі, відвернулась.
Одна надія, щоб у сні
До мене мрія посміхнулась,
І снився миленький мені.
І знову сумно, тихо в хаті,
Земля вдягла новий покров…
Думки ж полинули блукати,
Щоб завтра повернутись знов.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301658
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.12.2011
автор: Анастасія Лінчук