Том помирав. Та він не здавався, усе чіпляючись кігтями за життя. Ось і тепер сидів та жалібно просив їсти, тільки чутно подаючи голос. Так просив, неначе він не їв цілу добу, а може і більше. Йому вірилося, що якщо багато їсти то хвороба відступить. Так хочеться пожити, ну іще хоч трішки. Дивився на двох маленьких кошенят, що ссали у Мурки молоко, голосно і смачно поплямкуючи. Мурка теж не така молоденька, як була колись, та все ж молодша за нього. Він тоді був молодим, гарним котом, коли до двору прийшла Мурка, маленьким, замученим кошенятком. «Томик, дивися мені, щоб кицьку не зобиджав» — наказала Оля. Отож він і виглядів її. Миші навіть носив і зігрівав, коли їй було холодно. Швидко минув час, ніби течія в річці, куди не раз грозилася вкинути господиня, всякий раз після якоїсь його чергової шкоди. Зовсім не давно, здається, і він був ось таким маленьким і руденьким, грався своїм хвостом, кумедно перевертаючись через голову.
«О-хо-х, м’яв-у-у, дай ковбаски, шкода тобі чи що? Теж старієш» — намагався заглянути в очі хазяйці, щоб хоч якось вона його зрозуміла.
― Томик, я тільки-но тебе годувала. Ну, добре, на ще ― Оля, пожувавши вареної ковбаси, кинула рудому котові, що сидячи на підлозі, просив, в який раз, щоб йому дали поїсти. Худий і немічний, він мало був схожий на того, рудого і сильного кота, що був раніше грозою всіх навколишніх котів. Більше нагадував маленьке кошеня, що колись вибігло до неї з бур’янів, жалібно м’явкаючи. Вона, не зважаючи на лишаї і реп’яхи, що вкривали маленьке тільце, взяла в руки і принесла до хати.
― Мамо, а хто це такий, руденький? Схожий на кота з мультфільму «Том і Джері» ― підійшла маленька, худорлява, восьмирічна дівчинка, її донька Ліля, з цікавістю роздивляючись кошенятко.
― Еге, гарненький котик? Я його знайшла у траві, коли виводила Марту пастися. Хороший котик, тільки голодний і замурзаний. Нічого, ми його нагодуємо, полікуємо. Ось, іди поїж, Том, поправляйся ― налила у мисочку молочка, кошеня жадібно з’їло. Тоді раптом, тільки, плиг і мишка уже в нього в зубах. «Мамо, а Томик мишку спіймав» ― здивовано сповістила дівчинка. Оля теж здивувалася: «Таке маленьке, а вже господар. Ну, тримайтеся, миші і щурі, будуть тепер вам непереливки».
Жінка всміхнулася, нагадавши перший день свого улюбленця, коли це було? Уже і Лілечка не дівчинка, а доросла дівчина, навчається в університеті, Оля теж не така молода, як тоді. Жінка з жалем гладила по спині кота, а він жадібно поїдав їжу думаючи: «Не здамся, буду їсти і у мене знову появиться сила. Колись, ще в молодості, ось таку варену ковбасу приніс був Олі, цілу палку, запаковану. Герда, правда, мало не забрала та, дарма, що вона була великою собакою, ба навіть, доберманом, він теж був не слабенький, виліз на самий верхній щабель драбини і міцно тримав свою здобич, аж поки хазяйка не вийшла з хати. Тоді теж ось так гладила і говорила до нього: «Ой, який молодець, годувальник ти наш. Що, знову на цех бігав? Дивися, щоб з тебе там ковбасу не зробили». «Ага, це у неї такий собі гумор» ― Том сам до себе всміхнувся. Хіба раз він приносив ковбасу, витягнуту з торбини, що була винесена робітником з м’ясного цеху. Повісять сумку чи торбину з ковбасою чи шинкою або м’ясом на деревину, щоб собака не дістав, смішні, а кіт? Правда не завжди Том ділився з господаркою, більше з Гердою, а потім з Роєм, її онуком, бач, обох пережив, завдяки своїй спритності і розуму, а може то така доля? «Оля, пам’ятаєш, який я спритний був? Чи міг я тоді подумати, що ось так будеш ти мене годувати, пережовуючи для мене їжу. Охо-хо-хо, а ще «гроза» щурів і мишей. Де і сила поділася?».
― Том, що зітхаєш? Бачиш, не можеш ковтнути, ага. Це тобі мої курчатка вилазять боком чи вірніше горлом, шкідник, рудий. Казала: « Не займай курчат», то поки не відлушпериш, не дійде до твоєї дурної голови.
Він сів, притулившись до теплої ноги господарки, примружився, згадуючи теплий літній день, навкруги багато-багато маленьких і пухкеньких, жовтеньких, чорненьких, біленьких, рябеньких, аж очі розбігаються від розсипаних курчаток по зеленому споришу. Такі собі маленькі смачненькі клубочки, не вгледишся, як уже, якесь і ковтнеш, зовсім ненароком. Тільки чує — Оля вже кричить: «Ну, все, Том, тобі кінець, усиплю, завтра ж, або у мішок і втоплю в річці, ні, я тебе, клятого кошару, задушу голими руками. Де чорненьке курчатко?» ― яку кару тільки не придумає, поки ганяється за ним по подвір’ю і шукає по закапелках чи у бур’яні, а він ховається під лопухом, або десь на горищі, думаючи: « Хто ж знав, що вона помітить, коли він з’їсть те курча? Їх же так багато. Ні, таки догледіла». Тут головне було пересидіти у своїй схованці, поки «буря» пройде. Так було кожне літо, як доживе, буде чотирнадцяте. А чотирнадцята весна ось уже і настала. Том сидить, облизуючись після з’їденого яйця, трішки втамувавши ненаситний голод, що пожирає десь із середини, дивиться, як Оля перебирає картопельку на посадку. Висипала дрібну у чавун, мабуть буде худобі варити. Потім нахилилася, роздивляючись, почала відбирати із тої, що була уже в чугунку, маленьку, але з добрими і товстенькими вічками, відкидаючи до посадкової. «Пощастило барабольці. Малися її зварити, аж ні, тепер вкинуть у земельку й ще сонечко побачить, буде рости, квітнути, народить бараболенят» ― зітхнув із заздрістю, дивлячись на те перебирання. Дивна думка полізла у котячу голову: «А що, як і котами, і людьми, навіть собаками чи тими ж курчатами, «Хтось» невидимий, ось так само перебирає, вирішуючи: цьому жити, а цього треба відкинути. Вже картопля зібралася було зваритися, щоб її поїла худоба, а її, бац, забрали із чугунка і посадять. Можливо він теж, несподівано, візьме та і одужає. От би знати… Та, хіба можна знати наперед, що буде завтра, чи про що думає в цю хвилину господарка?»
― Том, а пам’ятаєш, як ти рибу додому приносив? Я тоді цілу миску нажарила. Де ти її брав? Зовсім свіжа була, ще кидалася, неначе тільки з ставка виловлена ― спитала, ніби думала одержати відповідь від кота.
Той здивовано подивився на господарку: «Я хворий, але не на склероз. Звичайно пам’ятаю. Сусіди, через дві хати, повні ночви тої риби поставили. Я тільки принесу, а ти забереш, а я знову принесу. Носив, поки не втомився, так ніхто мене і не нагнав, бо не помітили. Люблю жарину рибку, сира не така» ― смачно облизнувся: «Чи доведеться ще посмакувати? Вряд… Геть кепсько себе почуваю».
― Ой, Томик, Томик, хто ж мене від щурів оборонятиме, якщо ти пропадеш?
«А, це ми ще побачимо, чи я пропаду. Дай ще ковбаски вареної. М′я-у ».
Він їв, голосно чмакаючи, важко було ковтати, і дивився на двох кошенят, зовсім схожих одне на одного, мов близнюки, та на нього, такі ж руді з білими лапами, білим животиком і так само спритні, яким колись був він, що само собою думалося котові: «Може це мої дітки і є. Цікаво б було дожити, коли вони виростуть. Ех, коротке котяче життя. Навіщо котам дали дев’ять життів, краще б одне та довге, як у людей, хоч вони теж кажуть, що в людини коротке життя, а чому так кажуть? Та, як на мене, яке б життя не було, боротися потрібно за всяке, коротке воно чи довге». Кіт підняв голову до господарки: «Дай ще чогось пожувати, що ти мені, ковбасу та ковбасу. Сирку дай, котлетки чи рибки піди впіймай, абощо. М'яу-у-у».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303493
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.01.2012
автор: Ольга Сільчук