Коли душа вжахнулася пітьми,
що огортала нагло ніби повінь -
до Неба потягнулася крильми,
вхопивши рятівний надії промінь.
Бо хибила на битому шляху...
Бо падала, збиваючи коліна...
Бо стукала у мур, стіну глуху
затвердлої і зимної руїни
невірства... Чи не був то Долі знак,
прозорий натяк виснуваний снами?
У днів стихії рятівний маяк
душі заблудлій між життя штормами...
Щоб в мить якусь торкнутися змогла
крилом великої вселенської любові,
припавши до надійного крила
посланника Небес... із плоті й крові.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304117
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.01.2012
автор: Адель Станіславська