Чорношкірі болота поїли сутінки. Простяглися до неіснуючого горизонту. Без меж. Без дна. Без пам'яті… Вкрали відсутнє небо твого нереального світу, сповитого у саван з чорних вод цих жахливих боліт. А вода, наче дзеркало. Щось не так у цьому вдаваному спокої… Наступної миті ти чітко усвідомлюєш те, що давно вже тебе тривожило – вона не дає відображення. Ти боїшся, але це природно. Звикла до вічного остраху. Треба йти далі…
Стежка зміїться й плутається в полотні довколишньої чорноти. Десь далеко чутно барабани. Намагаєшся визначити, з якого боку долинають звуки. Дарма. Тут немає напрямку. Немає відстані…
Доріжка раптово обривається. Найперше, що ти бачиш – двох людей. Чи, може, їх троє? Ти не впевнена… Очі схильні до зради. Особливо тут. Безперечно зараз.
Дерев'яний поміст, на якому сидять незнайомці, знаменує початок суші. Ти майже рада. Примруживши очі, намагаєшся розгледіти нечіткі фігурки людей. Їхній помаранчевий одяг яскравими плямами виділяється на загальному фоні. Один з них підводиться. Насправді дуже колоритний тип. На перший погляд здається, що він буквально весь оранжевий. Але то омана – він обмазаний глиною. Крізь тонкий шар глини клаптиками проглядає його темна, майже чорна шкіра. На тонкій жилавій шиї численні намиста та підвіски, худі стегна огортає строката полотняна пов'язка, на талії – широкий плетений пояс. Обличчя сховане за глиняною церемоніальною маскою. Вона також помаранчева. Що ж поробиш – цьому світу таки пасує відтінок божевілля… З-під маски стирчить кольорове пір’я. В руках Шаман, як ти його подумки охрестила, тримає спис, прикрашений пір’їнами та бісером.
Дивишся на інших. Вони залишаються на місці. В руках кожного довга палиця. Ними вони пишуть на застиглій поверхні дивні символи. Вони дивляться на тебе, не припиняючи писати…
Шаман підходить упритул. Помахом руки звертає твій погляд на низеньку хатину без вікон та дверей, криту соломою. Раніше ти її тут не помічала.
Він каже:
– Ти повинна бути обережною.
Він каже:
– Мбоа знає, що ти тут. Навіщо ти прийшла?
Він каже:
– Діти Мбоа шукають тебе…
Інші кивають на знак згоди в тебе за спиною. Ти налякана й спантеличена. Десь глибоко всередині наростає розуміння – він не бреше. Діти знайдуть тебе. А потім вб’ють... І це далеко не найгірше з того, що вони можуть з тобою зробити.
На стіні бунгало ти помічаєш металевий люк. Шаман відчиняє його помахом списа. Заглядаєш в круглий отвір…
Мертві діти заповнюють приміщення до самої стелі. Сірі тільця кишать, мов черв'яки, сплітаючись у такий собі клубок смерті і розпадаючись знов на окремі трупики. Маса безперервно перебуває в русі. Серед того місива час від часу вигулькують обличчя. Роти відкриті в німому оклику. Звертають до тебе порожні обгорілі очниці. Тягнуться до тебе тоненькими ручками. Вони відчувають… тебе…
Ти впізнаєш кожного з них. Ось трьохрічна дівчинка, яка померла від пневмонії. Ось хлопчик, дванадцять років. Його збила машина по дорозі в школу… Тисячі дітей і в кожного – украдено чимось життя.
Але більше вони не будуть нещасними – тепер вони візьмуть твоє…
Десь далеко чутно барабани.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306197
Рубрика: Езотерична лірика
дата надходження 13.01.2012
автор: Ilsa