Коли важко, я виходжу на вулицю. Іду навпростець, дивлячись під ноги. Не звертаючи уваги на світлофори, сітілайти, шумні компанії, репліки. Тоді для мене нема нічого. Лише безкінечна порожнеча міста, що стало занадто рідним, щоб зватися моїм.
В нічному кіоску купляю міцні сигарети, наповнююсь їхнім димом до запаморочення, ковтаю м’ятні драже, думаю. Від спогадів навертаються сльози, і я спльовую їх на бруківку, ненавиджу себе за тимчасову слабкість і рушаю далі.
У барі зустрічаю друзів. Ми називаємо це місце своїм. Беззмістовні балачки не запалюють, а дурні питання насторожують. Прощаюся і виходжу на свіже повітря. Але на вулиці так само важко дихати. Лютнева сирість закрадається у легені, від мокрого снігу починає крутитися волосся. Намагаюся проковтнути набридливий камінь, але він залишається тортурити моє горло.
Проходжу неосвітленим перевулком повз церкву. Там чомусь горить світло, і я йду на нього, як злітаються метелики на нічник. Тут тепло і затишно, просторо і тихо. Запалюю тоненьку свічку: за все найкраще і ні за кого окремо. Свічка вигинається дугою від дотику з сусіднім вогнем. Я намагаюсь закріпити її, але марно.
- Я допоможу, - чую поряд.
- В чому? – питаю у високого хлопця, обличчям схожого до ангела.
- З цим – робить жест і за мить підплавлює кінець свічки і ставить у отвір.
- Дякую…
Він посміхається і йде. Стаю навколішки. Молитва плутається з думками, і я вкотре починаю з початку. Врешті говорю своїми словами, постійно прошу вибачення і допомоги. Плачу.
Мій ангел пильно вдивляється. Злітаю по високих сходах вниз. Знову запалюю сигарету. Яка суперечливість – вийти з церкви і курити. Повертаюся на центральну вулицю. Страх як не хочеться додому. Розглядаю оголошення. Молодіжний театр-експресія сьогодні дебютує в драмтеатрі.
- Ви спізнилися на… годину, - лунає з каси.
- Все одно. Хочу подивитись.
Купляю квиток, і заходжу до зали. Невчасний прихід викликає у публіки більше цікавості, ніж театральне дійство. Проте вже за п’ять хвилин все стає на свої місця.
Під драйвове гітарне соло хлопець сипле образами своїй дівчині. Вона нервово закусує губу, шепоче відчайдушне «Це не так. Не так це все…» Мені жаль її, як і всіх, кому доводилось бувати у такому лайні. Я теж у їхньому числі. До дідька всі ці шмарклі. Повсюди одне і те ж саме. Він міг повірити в мене, міг сказати, як цей – очі в очі, а не телефоном. Міг пробачити, переступити через свою гордість. Врешті, міг знайти у цьому свою провину. Повинен був… би. Але все позаду і нічого не зміниш.
Прокидаюсь від спогадів. Моя героїня помирає від передозування під «Тhe door’s». Так, дорси допомагають позбутися «лайна душі», але я ніколи не стану ширятися через примхливого бовдура.
Повертаюсь додому. На зупинці зібралося чимало людей. Я сідаю на лавку і дослухаюся до їхніх розмов. З часом починаю змерзати, встаю і тупочу на місці, але не йду.
- Ви так довго чекаєте? – питає ангел, я впізнаю його і топлюся.
- Ні. Я ще була в… театрі.
- І як?
- Таких сцен вдосталь у буденності, але поставлено непогано.
- Женя, - простягає руку.
- Роксолана, - подаю незграбно свою, не знаючи до чого це все. Він не стискає її по-чоловічому, а повертає горизонтально і накриває лівою долонею, теплою і доброю.
- Ви змерзли!
- Трошки.
- Може ідемо пішки, скільки чекати.
- Угу, – киваю і йду за ним, нам не по дорозі, але ж «страх як не хочеться додому!»
- Далеко живете?
- Ні…
Не хочу казати, де саме і відвертаюсь. Він мовчить і дивиться. Що шукає в моїх очах і для чого це все – знову задаюсь питанням.
- Знаєте, інколи життя показує нам велику дулю. Але ми не можемо нічого змінити. Хіба посміхнутись. Адже це насправді найсмішніша комбінація з трьох пальців.
- Так. Проте від цього не легше.
- І це нормально. Треба терпіти і чекати, коли все стане на свої місця.
- В моєму випадку це не можливо
- Тим краще. Не треба буде згадувати колишнє. Почнете з чистого.
- Ви – психолог?
- До деякої міри.
- Я не люблю психологів.
- Тоді, я зовсім не психолог.
Ми зупиняємось, щоб пропустити ряд машин. За шклом ловлю рідний чужий погляд. Опускаю очі. Його машина вже зникла за наступним поворотом, а серце й досі б’є в бубен. Мовчу, бо здається, що ці удари вирвуться на зовні навіть з подихом.
- Вам ще далеко? – питає Женя.
- Я зараз повертаю.
- Я проведу.
- Не варто.
- Мені не важко.
- Хочу побути сама.
- Ясно.
- Ні, не ображайся. Просто чомусь так хочеться.
Прикушую язика, бо розумію, що перейшла на ти. Він не подає виду. Знову простягає руку:
- Було приємно познайомитись.
- Мені теж.
Я вже знаю, що зараз він накриє мою долоню своєю. Посміхаюсь і йду.
Дивний цей вечір. Такий втрачений і приємний. Ще кілька хвилин аналізую слова ангела. Хороший він – одразу ясно.
Кілька днів живу новою піснею. «Я не одразу збагнула, хто ти…» - наспівую у ванній. Дописую другий куплет, підбираю акорди. Третя струна без обмотки – звучить глухо і фальшиво. Вже не йде сніг, все потроху топиться, зранку сонячно, ввечері сиро. Пахне весною. Хочеться жити.
На вихідних гуляю містом. Всі якісь збуджено щасливі. Від цього моторошно і млосно. О, чорт! Сьогодні сьоме. Завтра свято. Проштовхуюся між групами людей, натикаюсь на знайому. Не хочу з нею довго базікати, тому кидаю побіжне «привіт» і біжу далі.
Чую знайомий голос. Славко? Точно він. Це щось із нового джазового альбому – проект «Вночі» - здогадуюсь. Вакарчук виводить своє «Така, як ти, буває раз на все життя…». Купляю диск і тішуся з такого гарного подарунка самій собі.
Вдома кидаю все на mp3 і прямую в «наше» кафе. Таня, Марта і Роман вже чекають.
- Ти могла хоча б тут повитягати з вух оті корки?
- Це мої «океанчики». Послухай. Я просто топлюся.
- Топиться сніг, а ти просто дурієш, - зауважує Ромка, проте слухає моє нове цебе.
Настав час написати info про себе. Такій зарозумілій, як я легко судити про інших, але важко зізнатися у власних слабостях.
Якщо б хтось спитав, чи було у мене нещасливе кохання… Не знаю. Фактично було. Але, по-суті, в житті це єдине стало для мене найкращою згадкою. Я була щаслива. Але пройшов час і нам стало тісно одне з одним. Я просто відпустила, він просто не витримав. І, я вірю, це на краще.
Лети, моя пташко,
У своє небо.
Як не можеш ти без нього,
Тай лети.
Лети, моя пташко.
Може й так треба.
Та все далі й далі
Я і ти.
Я занадто його люблю, щоб тримати. Тому ні про що не жалію.
Коли закінчується ритміка, хочеться зупинитися, побути самій. Mio melancolique! Я люблю і ненавиджу такі дні. В душі спокій, тільки погляд сумний і байдужий. Якщо в житті зустріну хоч одну людину, яка зрозуміє і витримає мої метаморфози, ми будемо разом.
Ми зустрілись на «старому місці». Я була заглушена «Арією»,тому не знаю, що він сказав на привітання. Женя посміхався невинно, як немовля.
- Ти знову чекаєш на маршрутку? – запитав.
- Ні. Просто люблю тут посидіти. Чесно кажучи, я живу зовсім недалеко, он мій будинок.
- Ти маєш на увазі ту ?
- Так.
- То чого ж ти ішла зі мною в центр?
- Просто так! – відрубала і відвернулась. Від чогось стало так соромно і незручно. Декілька хвилин ми мовчали. Відчувала себе тупо, проте іти не хотіла. Щось було дивне у цьому мовчанні, в його очах, моїй поведінці. Навіть люди, що проходили повз здавалися мені іноземцями. Ми сиділи на лавці й дослухалися до чужих розмов, переглядалися з легкою усмішкою, як шестикласники, які вперше прогуляли уроки.
Я чхнула разів з п’ять, був би і шостий, але стало смішно і весь кайф перебився.
- Ти чхаєш як дитина. Дуже потішно.
- Інколи іду на рекорди. Особливо під таким як зараз разючим сонцем. А відколи це ми на «ти»
- Віднині. До речі, ти перша почала. Пішли, - сказав і не чекаючи згоди піднявся. Без бою я підкорилась.
Ми ішли алеєю між музеями. Женя розповідав, як знайшов тут одного разу чиїсь мобільний, передзвонив до дружини його власника, а вона відмовилась забрати телефон зі словами «так йому і треба». Він був захоплений розповіддю, простий, наче з дитинства знайомий. Мені подобалась його манера жестикулювати, невинний погляд – чистий як після сліз.
- Ти схожий на ангела, - вихопилось у мене. Він зупинився і здивовано потупив погляд. – Я це сказала вголос? О Боже, вибач. Я не це мала на увазі…
- Чим?
- Усім. Це просто асоціація.
- І з ким ще я в тебе асоціююся?
- Поки що ні з ким.
- А ти схожа на… весну.
- ?
- Ранню. Таку як зараз. Розгублену і невпевнену, але від того не менше бажану і прекрасну.
- От і добре.
- Угу. Пішли в цукерню. Он вона.
Ми сіли за невеличкий овальний столик. Було затишно. «Ми пишем між рядків, читаєм по губах, ми знаєм мову риб. І хто б не говорив, нам, що б не говорив все сказано давно» - лунало з динаміків. Юлія Міщенко попала в стовідсоткове. Я задумалась. І все ж таки інколи дуже кортить почути втішні слова. Ні, я не люблю, коли мене жаліють. Просто бувають такі моменти, коли ніяк не виходить бути сильною.
Женя, мабуть, помітив мою хандру, бо одразу ж почав жартувати, щось у стилі «вище носа!». З ним було легко і цікаво, не хотілось згадувати проблеми, сумні сторінки минулого і тому подібне. Була в ньому і якась незрозуміла стриманість, а може просто не звична мені витонченість. Я розуміла, що говорить він це для того, щоб розрадити мене, але разом з тим, його слова були доречні, вони допомагали.
Він пішов розраховуватись, я хотіла сама за себе заплатити.
- Ну, для чого ти?
- Я не можу так. Не звикла. Я ж тебе зовсім не знаю.
- Ти не впізнала би мене серед міста? Ну, тоді в чому справа?
Я знову піддалася. Дивовижно. І з чого би це я так його слухалась? Сама собі дивуюсь.
Надворі вже стемніло. На головній вулиці, як завжди, багато народу. З потеплінням люди, ніби комашня, повиходили на світ Божий з тісних, задушливих квартир. Як добре. В такий час можна повірити в казку, закохатися з першого погляду, позбутися поганої звички… Хочу запам’ятати цей вечір.
Кілька днів я шукала з ним зустрічі: йшла повз зупинку, шукала схожі погляди, пригадувала. Але не було жодної ниточки, щоб вхопитись і знайти його. З часам почало здаватись, що мій ангел – витвір уяви. І я склала руки. Почала забувати.
Останні передпасхальні дні були божевільними. Ми робили номер в останню ніч перед друком. Зависали комп’ютери, гасло світло, пропадали фотоілюстрації.
У вітрині одного з магазинів я надибала неймовірний плетений шарф, в кольорову смужку. Не змогла стриматись і за мить він став моїм.
На свята з’їхались додому однокласники. Ми зустрічаємось біля рідної школи і довго витріщалися одне на одного. Я не впізнавала у серйозних обличчях колишніх підлітків. В кожного склалося по-різному: хтось вже мав власну справу, хтось викладав, дехто непогано заробляв і без освіти. Мене запитали про подружнє життя. Я чесно зізналась, що ми вже давно не разом. Реакція була жахливою: ніхто не вірив. Так, вони пам’ятали його, бо ми зустрічалися від одинадцятого класу, а тепер…
- Так повинно було бути. Ми могли зустрічатись ще довго, а жити – ні.
Все поділено на до і після,
На тебе і мене. Така от пісня.
Вечір був неймовірним. Ми забрели до озера і розмовляли про все на світі і ні про що зокрема. На кілька годин я стала малою і наївною, ще не зіпсутою зовнішньою правдою і великим містом, ще недосвідченою в справах виживання і самозахисту, без вигадок і фальшу.
Було помітно, що інші теж впали в цю ейфорію. Ми рушили на дискотеку. Серед нас було кілька затятих рокерів, але це не завадило усім веселитися, тамуючи спрагу пивом чи розмовами. Хтозна, може, через рік ми ще більше загрузнемо в собі та фінансах, може, дехто з нас не знайде часу на такі зустрічі через роботу, статус, сім’ю чи інше. Але на той момент ми були такими ж як кілька років тому: різними і рідними.
На свята купила лише дві писанки і новий кошик із зеленої лози… Ніколи не любила свята, але Великдень – по-справжньому великий день. Особливо в пору, коли цвітуть квіти і все зеленіє за ніч до невпізнання. На подвір’ях гарно і чисто: дерева і бордюри побілені, крони вже зелені і закривають огидні краєвиди колись діючих фабрик. Повітря легке і тепле. Хочеться підкласти ніс під сонце і просидіти так цілий день, дослухаючись до гугукання голубів.
Пасхальний тиждень весь вільний. Я їду до бабці, дивитись на Дністер, відповідати на безкінечні запитання, розказувати байки, слухати плітки ( чи робити вигляд)… Там мало лишніх звуків. Проте багато лишніх розмов. Прибирання, салатна лихоманка і безліч дрібних справ відбивають охоту зайве думати. Бабця напекла пасок: справжніх, в печі. Надвечір ми разом прогулюємось лісом. За розмовами доходимо до яру. Внизу шумить вода. Тут яскраві кольори ріжуть очі – салатовий мох, весняне сонце і несподівані три сльози (на всього-на-всього два ока!), від чого звідкись з’являються ще фіолетові відтінки. Збираю квіти, як в лихоманці. Просто ховаю погляд від бабці. Сідає сонце і ми спішимо додому…
Сьогодні треба заснути раніше, але не вийде. Не звикла і все. Прийду на відправу півсонною. Проте вимикаю телевізор і слухаю музику тиші, починаю мріяти про літо. Трошки фантазії і ось вони поруч – розмиті гірські краєвиди, холоднюча вода Пістиньки, непрохідні хащі. А потім палюче сонце, а ти сидиш у затінку і спостерігаєш як закінчується день. Ніяких тобі «ще не встигла», жодних телефонних блокад. А ще уявляю літо по-дівчачому плоско: улюблені подерті павутинкою джинси, білі сандалі на низькому, спідниці по п’яти і над короткі… люблю літо за спрощеність і незіпсованість, по-дитячому сильно і довірливо люблю.
На годиннику друга. Нема на коли засинати, тому прокидаюсь і варю каву. Не п’ю її, просто насолоджуюсь ароматом. Завтра буде завтра
І ще одне горня кави
і ще одне «Прощай, на добраніч»
Натягнуте як пір*я пави.
Завтра настане не потім,
а вже тепер – за хвилину часу,
і збиратись в далеку дорогу
як до сусіднього шинквасу
Одягаюсь і малюю очі, стягую волосся у високий хвіст. Чекаю. Ну ось. В дверях з’являється сонна бабуся.
- Ти вже? - відчувається здивування
- Люблю спостерігати, як бабця ретельно зав*язує канадську хустку. Як заправляє ще чорне аж вугільне волосся, як патує черевики.. люблю її.
Повертаюсь у місто, як Коцюбинський після свого «Intermezzo». Дорогою слухаю Ламу. Дуже хочеться співати, відвертаюсь до вікна і шепочу слова пісні, підтупую ритм. Помічаю зацікавлені погляди і закриваю очі. Прокидаюсь у Франківську. Неймовірно!!! Я проспала… Вирішую скористатись такою нагодою і йду погуляти містом.
В кінозалі темно і тихо. Тут почуваюсь більш впевнено , вмощуюсь на синьому кріслі, починаю звикати до гучних спец ефектів. В тишу прокрадається чиєсь запитання: «Це чотирнадцятий?..» Киваю. Хлопець шумно розпаковує чіпси, заважає гучним хрумкотінням. На екрані розпал Другої Світової. Деякі з оточення Гітлера готують змову. Пригадую улюбленого Ремарка і його незбагненне «Час жити і час помирати». Добре, що не всім німцям задурили голову, що не всі піддаються дресируванню…
- Славік, - кидає репліку сусід.
- Це Ви до чого?
- Знайомлюся. А вас?
- А я думала Ви поперхнулись чіпсами, - відрізаю.
- Довге ж ім'я у Вас.
- Це мало бути дотепно?
- А хіба не так? – сміється, але все ж ніяковіє. Підліток і край.
Відвертаюсь і знову заглиблююсь у фільм. В контратаці молодому фріцу відриває голову і він ще кілька хвилин бігає колами. Славіку це чомусь здалося смішним і він заливається тонким істеричним реготом, як жінка…
- Ого. Це вже проблема… - бурмочу з огидою.
- Вибачте. Він схожий на курча з відірваною головою.
- Він – людина. Жодна смерть не може бути смішною.
- Але ж він – фашист, ворог.
- Для кого? Для Вас? Що він Вам поганого зробив?
- Мені нічого. Я тоді ще не народився…
- Війна – це масовий психоз, люди вбивають один одного. Не дивлячись в очі, прикриваючись сумнівними гаслами!
- Війна – політика і гроші. Вона не повинна бути вигідною тим, хто від неї потерпає
- Ось бачите. Ви самі розумієте, що це безглуздо і не смішно. Він мовчки киває, ніби витактовуючи хіт. Дивак!
Після фільму сідаю в кав’ярні. Люблю самотньо помулити каву, якщо вона справжня. В дверях з’являється вдоволена міна Славка.
- Дубель два! Можна біля вас присісти? – без вагань сідає. Я при піднімаю брови..
- Для чого?
- Хочу знати ваше ім’я.
- Для чого?
- Цікаво.
- А мені – ні!
- Бо ви його вже знаєте…
Я не витримую і посміхаюсь. Щось таки є в цьому безголовому бовдурові. У всякому разі такі люди безпечніші, ніж натхненні розумники. Двома ковтками допиваю каву і йду… В центрі людно. Розміреним кроком прямую до Усипальні Потоцьких – зараз Музей сакрального мистецтва. Звідти лунає барабанний бій – дивно.
- Презентація. Молоді франківські групи часто виступають тут… - чую поза спиною. От заноза!
- Ти чого тут?
- Люблю музику.
Ми заходимо всередину.
«Ти ховаєш в долонях правду
Стискаєш в обіймах моє майбутнє
Принижуєш надмірною увагою…»
- Це хто? – питаю у Славка.
- Не знаю. Подобається?
- Ні.
- Мені теж. Йдемо звідси.
- А може я не хочу?!
- Тоді не йдемо.
Вже через годину ми були на виставці в Художній галереї. Абстракціоністи завжди мені здавались схибленими або бездарними. Кілька раз я нагружалася, силуючись щось в їхній мазанині. Не дано!
Спостерігаю за дівчинкою в синіх армійських штанях з такого ж кольору волоссям. Вона нервово жестикулює, пояснюючи щось чоловіку в костюмі. Він похитує головою в такт її жестам з порожнім холодом в очах.
Одна з картин – смілива і яскрава. В розмитих силуетах впізнаю жіночі гені талії, кольори проступають крізь подряпини кремової масляної фарби. Придивляюсь до назви. В кутику обережно виведено «Окуляри».
- Ти бачиш тут окуляри? – питаю.
- Лінзи бачу, очі бачу. А окуляри певне ще не дошкрябали.
- Ти такий самий експерт в живописі як і я.
- О, так! Я розуміюся на цьому, - сміється. – Тут неподалік є чудове кафе. В самому центрі…
- «Реприза»?
- Так. Звідки знаєш?
- Ну ти ж сказав чудове…
Славко працює в банку. Напевне він не завжди такий пустомеля. За короткий час я розповіла про себе більше, ніж треба, сама того не помічаючи.
- І чим сьогодні живе Коломия?
- Мріє про веселі часи. В нас нема місць, де можна було б непогано відпочити… розвалений кінотеатр не працює,театр переповнений дитячими виставами. А єдиний у всьому місті диско бар цікавий хіба школярам.
- І як ти відпочиваєш?
- Кафе, комп’ютер, роверандум.
- Як у Софії Андрухович?
- Майже, - звідки він знає Софію Андрухович???
- Останній раз я був у твоєму місті в 2005-му. На концерті «Океану Ельзи».
- А хіба вони не були в межах туру у Франківську?
- Я не знаю. На той час тільки повернувся з навчання.
- А де вчився?
- В Києві. Торгівельно-економічний. А ти?
- В Чернівцях, - він очікувано глянув. – Журналістика.
- Серйозно?
- Так, а що?
- Це цікаво.
- Кожна професія по-своєму цікава. Колись мріяла стати археологом, але з часом зрозуміла, що українська археологія і «Пригоди Джека Хантера» - різні речі.
- Так. Акторська майстерність зазвичай теж асоціюється з алеєю зірок і аж ніяк не з роллю Діда Мороза на вечері у дитсадку…
- Точно! – ми сміємось.
Задзвонив телефон. Це Марта. Я вийшла на двір.
- Наталі, ти де?
- Я ще не вдома.
- А коли будеш?
- Яка зараз година?
- Сьома.
- Сьома? В дев’ятій буду.
- Приходи в кафе. Ми чекаємо.
- Добре.
Повертаюсь до нашого столика.
- Я мушу бігти.
- Що сталось?
- Поки нічого, але якщо не встигну на останній автобус, то будуть проблеми.
- Тоді ідемо.
На перехресті Слава зловив таксі. В цьому не було потреби – до автовокзалу п’ять хвилин іти. На зупинці вишикувались автобуси. Івано-Франківськ – Чернівці, 20-00. Чудово!
Я пішла купляти квиток. Оглянулась і вловила його погляд – такий
- Послухай, не треба на мене так дивитись… - кажу пізніше.
- Як так? – він говорить з напівпосмішкою, от лис… - Я здається телефон в «Репризі» залишив.
- Як так?
- Дай я з твого наберу свій номер…
- Звичайно ж бери.
За хвилину із внутрішньої кишені забринькав ‘’Red Hot Chili Peppers”. На прощання він сказав лише «до зустрічі», підтягнувши замок на моєму батніку під саму шию.
- Стає холодно…
- Мугу, - я киваю.
- Ну, па-па, - посміхається.
- Щасливо.
Я помахала рукою і сіла біля вікна. Добре було б не заснути, щоб потім не довелось повертатись із Чернівців. Ввімкнула ‘’Evanescence’’ і закрила очі.
В Отинії мене розбудила Марта.
- До дев’ятої двадцять хвилин…
- До Коломиї також, - відповідаю сонно.
- Ти звідки їдеш?
- Потім скажу.
Почало моросити. Спішно чалапаю вулицею. В мутному диму бару ледве розпізнаю рідні обличчя. На столі шість вже порожніх бокала. Замовляю чай і сідаю.
- Ну, як ти, пропажа? Де була?
- У бабці, в селі.
- Три дні?
- Майже…
Лунає дзвінок – невідомий номер.
- Ало…
- Як доїхала?
- Це хто?
- Це я – Славік.
- Славко? А звідки мій номер?
- Зберігся у вхідних.
- А…
- Ти вже вдома?
- П’ю чай з друзями.
- А чого так тихо?
- Бо мене тут усі слухають.
- Ясно. Тоді відпочивай. І…солодких снів.
- Ще рано. Але дякую. Тобі теж, - вимикаю телефон.
Ловлю себе з дурнуватою посмішкою, а три пари очі дивляться вимогливо і впритул.
- Знайомий, - пояснюю.
- Щось не пам’ятаю серед твоїх знайомих Славка… - Марта хитро мружить очиська.
- Це новий знайомий.
- От ти даєш! – це вже Роман. – За два дні на глухому хуторі знайшла собі «нового знайомого»!
- Треба вміти, - відповідаю і відвертаюсь. Усі знають, що цей жест означає, тому більше не чекають пояснень.
Ще кілька годин ми гуляємо містом. Дощ вже зупинився, але місто порожнє. Я зриваю гілочку магнолії – все одно вони відцвітають. Магнолія завжди нагадує мені університет. Біля резиденції з початком березня зацвітали білі квіти, схожі на орхідеї. Вони білозубо посміхалися, навіть коли ішов пізній сніг. Кортить повернути той час назад. Було добре. Хоча тоді я цього не усвідомлювала. Чому минуле нам завжди здається простішим ніж сьогодення?
Травень – це завжди свято! Хочеться жити для завтра. Як у «Скорпіонів». На одній вулиці можна зустріти абсолютно по-різному вдягнених людей: хтось в черевиках і півпальто, хтось – у футболці та кедах. Дівчата квапляться загоріти, хлопці починають натреновувати м’язи, пенсіонери морочаться із своїми дачами, діти чекають на канікули.
Біля церкви стоїть ескорт, прохожу повз – згадую про Женю. Пройшло уже два місяці. Його ніде нема. Не те щоб я дуже сумувала, просто якось хочеться побачити.
На вихідних збираюсь з Мартою і її Віточкою на каруселі. Мала в захваті від гірок, хоч боїться висоти. Тягне мене в кімнату страху, а я не хочу.
- Це для дітей, - опираюся.
- А я боюся сама, - муркоче.
- Чого ти боїшся?
- Ну це ж кімната СТРАХУ!!!
Я здалась. Вітуся чекає жахливих привидів, але від дешевих залякувань ми лише регочемо без упину. В сльозах виходимо на двір.
- Мам! – каже Вітуся, - насправді це кімната сміху!!!
Після всього ідемо в парк на обіцяне морозиво. Сідаємо за столик на дворі. Віта миттю вливається в компанію малюків і вже не хоче ніякого морозива.
- Я вчора бачила твого колишнього, - тихо каже Марта.
- І?
- Нічого, просто так кажу.
- Я майже не думаю про нього. І не плачу… ти мала рацію – час лікує.
- Він був не сам!
- Тим краще для нього…
- Тебе не цікавить, як вона виглядає?
- Не дуже. А що?
- Просто сіра мишка!
- Ну знаєш… - мені не зручно про це говорити.
- А як там…?
- Славко?
- Так.
- Нормально. Дзвонить постійно. Але це лише дружба.
- Поки що… - Марта посміхається.
Я не відповідаю. Сама не знаю, як це розцінювати. Ввечері він між іншим додає, що буде думати про мене, а вранці розповідає, що пізно повернувся і не виспався. Іноді дзвонить по шість разів на день, іноді жодного. Мені від цього ніяково.
Понеділок як завжди довгий і божевільний. Я повинна дати три сторінки тексту: про один із тутешніх навчальних закладів(на праваз реклами офкорсе, як я це ненавиджу!), також про якісь спортивні змагання і про групу паломників до Єрусалиму. Беру диктофон і йду на зустріч в коледж – спочатку чорна робота. Говорити особисто з директором не було резону – вся потрібна інформація була у флаєрі. Але робота є робота. Коли повертаюсь в редакцію. Застаю таку собі ідилію – новенька Ліля спекла хлопцям якихось коржиків, а вони і без того кидають на неї магнетичні погляди. Смішно.
Нашвидку зліплюю статтю і перевидаю її на верстку.
- Я біжу в Міську Раду! – кидаю колегам.
- Що там?
- Треба дещо уточнити…
- Давай тоді. Пап!
І ось, о диво!, назустріч іде він… Посмішка до вух. От хитрун, знає, що від таких маневрів я втрачаю здатність конфліктувати…
- Привіт, сонце! – він.
- Привіт пропажа, - я зберігаю серйозність, все ж не втрачаю надії…
- Чому ж пропажа? Хіба мене хтось шукав?
- Та хіба ти комусь потрібен?, - оу, походу трохи перебір.
- Треба поговорити, - я насторожуюсь
Ми сидимо у мене на балконі. Я рюмсаю. Він мовчить. Що за біс? Яке семінарство??? Він їде – і це погано. Чай застиг, я обхоплюю руками підібгані коліна, він гладить па голові – не заспокоює.
- Сьогодні бачимось востаннє? – питаю.
- Ні! Маємо ще місяць…
- Тоді до біса сльози!
- Так! Давай проведемо цей час, як найкращі друзі…
Хм! Друзі, - я замислююсь. Ну давай, дівчинко, ти мріяла стати артисткою. Камон! Утни свою найкращу роль – роль подруги для коханого…
Мммм! Солодка весна… Ми прогулюємось містом. Назустріч іде Неля. Я насторожуюсь – коротким привітом з нею не розминешся. І почалася безкінечна тарабанщина. В своїх розповідях вона апелювала до Жені. А як же! Він, як чоловік, повинен був підтримати. Я винувато дивлюся на нього, йому ніяково…
- «Дрoчи в пляшку з-під мінералки!» - ось що я йому сказала на прощання. Шикарно, хіба ні? – Неля була в захваті від свого дотепу.
Женя дивиться впритул, мені незручно. Ми швидко прощаємось і йдемо деякий час мовчки.
- І багато в тебе таки знайомих?
- Ні, але цей екземпляр компенсує усіх. Вибач, треба було не зупинятись.
- Тут нема нічого такого, - сказав він холодно.
- Не звертай уваги. В неї тяжке життя. Сирота, працює з шістнадцяти років у барах. Це її зіпсувало.
- Проте не всі сироти такі. Можна було все змінити.
- Знаю, але вона не хоче – і це найгірше.
- Ти думаєш, що я – зануда?
- Ні! Я б сказала. І взагалі кожен жива, як уміє…
- Так, кожен сходить з розуму по-своєму, - він посміхається.
- Можна спитати? – несміливо починаю я.
- Кажи.
- А чому ти вибрав таке… таку… ну релігію одним словом?
- На певний момент це єдине спасло мене. Коли тобі п’ятнадцять, хочеться бути, як всі. А що, коли тебе ці всі не сприймають? Я втомився від нещирих посмішок, двозначних реплік. Втомився не встигати за часом і постійно силувати себе завойовувати чиюсь прихильність. Тільки Бог не вимагає від людини нічого, крім щирості. Перед Ним не треба здаватися крутим і впевненим у собі, не треба блазнювати, прогинатися. Розумієш?
- Так.
Ми мовчимо.
Я вражена. Ангели теж страждають, вони знають різницю між справжнім і ювелірним. Це важливо.
В парку тихо. Починається моя улюблена пора – сідає сонце і все здається казково-рожевим.
- В такий час люди стають добрішими. Подивись на тих з пивом, - я киваю в бік зграйки.
- Не знаю як щодо них, але ти зараз схожа на… мою маму: спокійна і гармонійна.
- Як її звати?
- Її звали Христя…
- Звали? Пробач, я не знала, дуже негарно вийшло…
- Це було давно. Я вже пережив і змирився.
Знову мовчимо. Я розумію, що не варто розпитувати, але й переводити розмову на дурниці було б недоречно.
Діти бігають довкола скульптури оленів. Це, як гаряча точка для дітлахів – чимось притягує. В мене є з десяток фото на цьому місці. Скільки років минуло, а відчуття не зникають. Nostalgia!
Чую дзвінок:
- Чекаємо! – це Марта.
- Я не можу.
- Як це? Ми ж домовлялись!
- Добре, чекай хвилиночку. – питаю Женю як він ставиться до кавування. Він схвально киває. – Ми йдем, - гукаю в трубку і вимикаю телефон, щоб не чути лишніх запитань.
Не люблю знайомити людей між собою… особливо ці довгі списки, з яких все одно запам’ятовуєш лише останнього. Марта розпливається у посмішці, Роман тішиться чоловічій компанії.
- So nice exemрlar! – шепоче Марта мені на вухо (якогось милого перейшла на англійську!?)
- Yes? But we are only good friends…
- Ха! До пори до часу! – згадала-таки солов’їну…
- Назавжди, - відрубую. Марта незадоволено супиться. – Потім все поясню.
- Ми йдемо на двір, я хочу покурити, - оголошує вона квапливо.
- Він – майбутній священник, - пояснюю я щойно вийшли.
- Але ж не Папа Римський!
- Ти не розумієш. Між нами щось більше ніж ну ти знаєш. З ним приємно вести бесіду і мовчати. Просто це інше…
- Ясно.
- Нічого тобі не ясно!
- Як Славко?
- Ніяк…
- Не дзвонить?
- Дзвонить.
- І?
- Лепоче дурниці.
- Ну знаєш! Ти хотіла би вислуховувати роздуми про фінансову кризу і коливання валют?
- Ні, але не вдало проведений вечір у компанії легковажних дівчат.
- З чого ти взяла, що вони легковажні?
- Ти любиш грати в карти на роздягання?
- Ого! Але це не так страшно. В хлопця здорові інтереси.
- Добре коли тільки інтереси.
- Ти неможлива.
- А ти мене постійно сватаєш.
- Бо не хочу, щоб ти тинялася із своїм розпачем, як минулого року.
- Я тинялась не від самотності, а..
- О, так! Щоб легше поплакати. Ходила, як примара темними вулицями. Це - ненормально. Ти ж сама вирішила жити далі – і жити краще. Так?
- Але для цього мені необов’язково заморочуватися кимось іншим. Не можна використовувати інших лише для самозаспокоєння. Це обман.
- Тоді заведи собі спанієля, взаємовигідна турбота.
- Так і зроблю.
Роздратовано відвертаюсь і йду. Марта не звертає на мої вибрики жодної уваги.
- А ми замовили вам морозиво, каже Роман.
- А ми не їмо морозива! – Марта як завжди зривається на ньому.
Женя чомусь задуманий. Відсутнім поглядом втупився у ліхтарик. Я відчуваю, що щось сталося. Мовчу.
- Жека, давай по пиву, - широким жестом роман кладе свою руку на плече сусіда.
- Давай! – рішуче відповідає той.
Точно щось сталось – думаю. Вичікую. Марта підхоплює мою думку:
- Ти не звертай на Романа, він завжди багато говорить. Така натура.
- Все добре. Я навіть радий, що він так багато розказує, дуже цікаво, - дивиться мені в очі: з докором, розчаровано. Від цього мені свербить потилиця і я починаю нервово заправляти волосся за вухо.
Вечір закінчується. На дворі вже стемніло. Ми ідемо вчотирьох освітленою вулицею повз Музей писанки і літнє кафе. «День у день життя – кольорове кіно» - лунає звідкілясь «Бумбокс». Стає сумно. Я наповнюю легені весняним ароматом, десь цвіте черемха і бузок. Вишні вже посипають білим конфетті бруківку. Від чого ж ця раптова меланхолія?
Прощаємось на розі. Прямуємо бульваром додому. Він уже не ангел, я вже не така, як колись. Щось змінилось. Я не хочу знати правду, тому ні про що не питаю.
- Ти не довіряєш мені? – риторичне питання звернене до мене. Закусую губу, чекаю продовження. – Хіба я такий далекий для тебе, хіба заслужив бути обдуреним?
- Ти про що? – не витримую я, висмикою свою руку з його долоні.
- Про твоє одруження!
- І розлучення?
- Так!
- А що це міняє?
- Дещо міняє. Ти це приховала.
- Просто не випадало можливості сказати.
- Випадало! І не раз. Просто для тебе не має ніякого значення моя персона. Тобі легше аналізувати минуле своїх брутальних подруг!
- Вона мені не подруга.
- Як і я!
- Ти теж не подруга, - зривається.
- Не язви!
- Послухай, я не обіцяла говорити тобі правду і тільки правду. Не присягалась на вірність і взагалі не розумію, чого ти від мене хочеш.
- Ти, ти…
- Що я?
- Ти просто неможлива, егоїстка, така, як інші!
- Така, така. Не небесна і без німба! І багато чого роблю не так, багато чого знаю з того, чого не варта. Я бездумна і вітряна, але від того не краща. Але тобі зовсім не обов’язково ходити зі мною вулицями. На цьому місці ти перший підійшов, тут можемо і попрощатися.
- Як хочеш. Але знай: ти сама робиш навколо себе віп-зону, сама зводиш і нищиш свій обмежений світ. Я не маю права вчити тебе життя, але хотів би показати тобі щось більше, ніж обкурені бари.
- Якось іншим разом.
- Можливо.
- Далі піду сама.
- Як хочеш. Я у всьому з тобою згоджуюсь, але брехні не пробачу.
- То почитай заповіді. Відкрий очі на реальне життя. Буває по-різному: не лише добре чи погано. Іноді життя не біле іне чорне, а сіре і в цяточку… хоча… Добраніч.
- Прощавай!
Йду голосно і дзвінко. Не можу від цього погляду у спину. До горла підступає образа. Ніби він має якесь право на мої таємниці. А Роман теж бовдур, мельниця, а не язик. А, зрештою, все правильно. Якщо його лякає моє минуле, то хай забирається до своїх… ангелів. І все ж таки він так схожий на чудо.
Цілу ніч мені сняться риби – великі і малі, з яскравими плавниками і зеленими очима. Я ширяю між ними у воді і жахаюся дотику їхніх слизьких тіл. Пірнаю до дна – шукаю плескатих камінців, а знаходжу мертву пташку. Вона дивиться на мене своїми карими очима, сумно і безнадійно. Я витягаю її на берег і розправляю пір’я на її крилах. Викопую для неї ямку, але повернувшись бачу лише мокрий слід на піску від її тільця. Тоді сідаю і починаю чекати великої хвилі, заплющую очі на мить і потім застаю зовсім іншу картину – сонце сідає прямо у воду, підсвічує її прямо зсередини, розчиняється в ній, як крапелька йоду в стакані води.
Робота перестала цікавити. Всі слова здаються лишніми. Я прискіпуюсь до кожного рядка, як результат статті виходять короткі та сухі. В обід наважуюсь з усіма випити коньяку. Привід не має жодного значення. «За нас!» - кидаю іншим і йду на зустріч із молодою художницею. На деякий час мене перестала цікавити музика і взагалі люди. Роблю все на півавтоматі, годинами дивлюсь дурнуваті серіали і нагружаючі новини. Засинаю о десятій і не хочу прокидатись. Не відповідаю на дзвінки, забуваю (навмисно чи ні?) мобільний вдома. Закинула переписку в неті і гітару. Вкотре роблю порядок на полицях. Пересаджую вазони в нові глечики. Починаю ремонт на кухні. Роблю все сама. До вечора побілка зроблена. Відвалюється права рука, але це ще не кінець. Закидаю в пралку теплі куртки, перепастовую черевики і пакую все по коробках. Мию чисті вікна, прибираю в під’їзді. Через вузьку щілину просовується голова сусідки.
- Щось сталось?
- Ні. Просто прибираю…
- А, ну добраніч.
На годиннику нова доба. Сусідка, мабуть, подумала, що я схибнулася. Розвішую мокрий одяг і лягаю спати. До біса, стомлена і все болить, а в душі все одно неспокій буянить…
Дні минають з користю, але без потреби. Завтра перше червня, маю іти на святкування Дня захисту дітей. Ввечері можна б було поїхати за місто. Так і зроблю.
Люблю спостерігати за дітьми. Іноді вони виглядають серйозніше ніж батьки. Малюки виводять кольоровою крейдою свої
перші шедеври на асфальті, підписують віршованими рядками із штампованою римою: діти–квіти, любов-знов, Віточка малює себе на пелюстках ромашки, голова виходить непропорційно великою.
- Це щоб очки помістились. – пояснює мені весело.
Я роблю кілька фото і йду до організаторів. Записую поспіхом репліки до блокноту.
- Ви там щось розберете?- сміється він.
- О, цей шифр підвласний лише мені.
- Ну, це основне.
Я дякую за розмову і очима вишукую Марту з Романом. Помічаю їх на іншій стороні вулиці. Спішу туди, але різко зупиняюсь. Женя! Про що він говорить там з ними?! Ретируюсь в найближчий магазин. Довга черга – мій рятівний круг. Купляю соку. Чекаю на здачу.
- Спрага?- чую знайомий голос.
- Може і так.
- Давно тебе не бачив.
- Я переховувалась. Знаєш, залягла на дно, - не пискуй – попереджую сама себе.
- Давай забудемо останню розмову.
- Цю?
- Ні, попередню, - він терплячий, як граніт.
- Я вже давно забула…
- От і добре. А тепер треба відсвяткувати.
- Що?
- І те, і те… - ухиляється. Все одно топлюся, хоч і намагаюсь приховати.
Марта вже чекає біля виходу.
- Куди йдемо? – питає нас.
- Десь треба присісти.
- В прокуреному барі, - знову язвлю. От же ж цей мені язик! Женя ковтає мої слова і відвертається. Роман тягне нас в літнє кафе. Мені переходить, знаходжу втіху в розмові з Віточкою. Її допитливості немає меж, а я люблю її посмішку і світлі кучерики. Ми, як давні подруги просто.
- А ти можеш мені бути кумою? – питає вона зненацька.
- Швидше ти мені.
- А яка різниця?
- Різниця велика. Поки в тебе буде своє мале, я стану старою. Швидше ти будеш у мене на хрестинах.
- А коли?
- Це я не знаю.
- Ну то з чого ти взяла, шо швидше?
- Так подумала.
- Ні. Не так ти подумала.
Смішні ці діти, все бачать по-своєму..
Літо завойовує місто. Перша половина дня заганяє людей в зашторені квартири, ховає у віконних жалюзі, під вентиляторами і навісами. Кілька раз ловлю себе на думці про втечу з робочого місця. Врешті відкладаю інтерв’ю на вечір, забігаю додому по рушник і купальник та іду на Прут. Сонце щипає мене за плечі, штовхає у воду. Тут знаходжу вдосталь радості та спокою.
Повертаюсь у місто щаслива від свого подвигу, хорошу сієсту добре було б завершити кількома персиками. Вдома набираю ванну, в очікуванні слухаю Crisa Rea та читаю Люко Дашвар «Кров з молоком». Пам’ятаю як вперше натрапила на постмодерністів. Це було в десятому класі, ще тоді як вірила, що усі письменники великі і далекі. А ще … мертві. Яке ж було здивування, коли виявилось, що Ліна Костенко і Дмитро Павличко, Павло Загребельний – живі люди! Загребельного вже нема. Тепер йому поставлять кілька пам’ятників, назвуть на його честь деякі віддалені вулички, присвоять звання. І все, він – уже історія. Для мене чотирнадцятилітньої Любко Дереш (фактично ровесник) зі своїм «культом» став явищем наближеним до кометного спалаху. Чудо тай годі. В університеті Андрухович, Іздрик, Ірванець, Прохасько, Дереш, Криштопа, Жадан, Покальчук(його ми теж втратили цього року) та інші стали для тих, хто ходив на їхні літ вечори, звичайними співрозмовниками. Тоді багато хто з нас почали писати, а дехто навпаки – перстали. Для мене це було п’ять років мовчання. Не витиснувши з себе жодного рядка, я склала колишнє захоплення у нижню шухляду. Тоді ж закинула і гітару. Відчувала повну неспроможність почати все з початку.
Мабуть нездара
Мовчить моя гітара
Добре, коли знання не занижує самооцінки. Добре, коли є чим пишатися і це не миттєве, а щільне як константа.
Подзвонив Женя:
- Я зайду по тебе за півгодини.
- Щось не хочеться нікуди іти. Я тількищо покупалась і хочу побути вдома, - відповідаю протяжно.
- Тоді я візьму хороший фільм.
- Мугу, - погоджуюсь і киваю так, ніби він може це бачити.
Відкриваю балконні двері. Знадвору доносяться дзвінкі дитячі голосочки. Вже достигає аґрус, але малеча не чекає серпня і об’їдає зелепуху із задоволенням. Я теж так робила у їхньому віці.
Згадую бабусину черешню. Вже достигли ягідки, напевне. Любила лазити по ній аж на самий вершечок, не раз падала, але вчасно хапалася за нижні гілки і кликала бабцю на допомогу. А ще там в лісі купа грибів. А мене цікавили тільки лисички, в мохах над самим Дністром. Треба вирватись на вихідні в село.
На Івана Купала ми їдемо в Шешори. Цікавість не в купанні та шашликах, а у зміні. По поверненні додому гостріше відчуваю любов до рідного міста, навіть задушливі квартири здаються затишними і рідними.
За кілька днів у мене день народження. Вітуся в захваті від такої ідеї, вона ще не знає, що її залишать у бабусі. Я не хочу засмучувати її, тому продовжую вислуховувати затійливі пропозиції.
В суботній ранок ми вчотирьох сідаємо на стару втомлену життям і часом «Червону Руту» до Рахова. В Яблунові виходимо і поволі топаєм липневою спекою під тягарем пузатих рюкзаків. Дашок мого блайзера трохи рятує від сонця, але заважає дивитися на друзів. Я високо задираю голову і споcтерігаю за Мартою з Романом, поділених на ліво і право моїм носом. Підійматися вгору важко. Ми вже стомлені півторигодинною спекою і пихтимо, як чайники. Нарешті виходимо на рівнину. Розкладаємо палатки ближче до річки. Хлопці постійно щось мудрують із сосновими гілками, вимощують ними увесь верх чотиримісної палатки, двомісну залишають в спокою – все одно там лише продукти. Ми з Мартою лише перемигуємось – напевне, просто вони втомились. За годину вже горять дві ватри: одна під казанком, друга під шашлик.
Поки є час, ми лягаємо на сонці позагаряти. Роман – невгамовний: набирає з річки води і поливає нас – беззахисних і сонних. От тиран! Телефон тут майже не ловить і мені час від часу надходять звіти про пропущені дзвінки. Ми підіймаємось із Мартою вище на гору. Це смішно, адже приходиться раптово зупинятися, помітивши маячок сигналу покриття. Як з міношукачем.
- Мені телефонував Славко, -я.
- Вітав?
- Ні, не було зв’язку.
- Передзвони сама.
- Це негарно.
- Негарно водити двох хлопців за ніс. Передзвони і все.
- Я не воджу.
- Я знаю.
- Тоді навіщо говориш?
- Бо це так виглядає.
- Ідемо вище.
Ми підіймаємось вище. Знаходимо білого гриба – величезний і червивий. Все одно беремо – похизуємося перед хлопцями. Сідаємо на зруб і милуємось краєвидом.
- Все-таки добре, що ми вирвались, - замріяно каже Марта. – Останній раз я була ще до Віточки – років шість тому.
- Ого! А я, а я… давно була. Теж.
- З ним?
- Ну.
- Забудь.
- Прийду додому і витру з пам’яті.
- Якби ж таке було можливо. Пам’ятаєш той фільм з Джимом Керрі та Кейт Уінслет?
- Ага.
Мовчимо. Кожен думає про своє. Марта тільки ззовні така впевнена і рішуча. Іноді її розвозить і сипляться спогади, як водоспад в Яремче. Вона завагітніла в сімнадцять. За тиждень до весілля застала того засланця у ліжку зі своєю подругою. От лaжа.
Це зараз є доросла донечка, є Роман, готовий на все заради них обох, є друзі… а тоді? Я бачу, як їй важко згадувати ті часи, не уявляю як вона пережила усе те лaйно.
Марта тормосить мене за руку і я повертаюсь назад в реальність.
- Що?
- Телефон дзвонить!
- Алло, – підіймаю слухавку. – привіт, Слава.
- Де ти пропала? Цілий день видзвонюю.
- Тут нема зв’язку. Я в горах.
- В горах? З ким?
- З друзями.
- А де саме?
- В Яблунові.
- На базі?
- Ні, з палатками.
- Ти думаєш я забув про твоє день народження?
- Ну, напевне, не забув…
- Так! Вітаю. Не люблю поздоровляти в стилі щастя-здоров»я. бажаю тільки одного: хай цього року в тебе збудеться хоча б одне заповітне бажання.
- Дякую. Це було б дуже добре.
- А яка в тебе мрія?
- О, їх багато!
- А найперша?
- Не скажу, секрет.
- Для мене?
- Для всіх.
- Сподіваюсь, ти не мрієш пограбувати банк?
- Ти як здогадався? Мою на приміті один таки, у Франику…
- Мій?
- Ага!
- Краще не треба.
- Багато охорони?
- Ні, мало готівки.
Ми сміємось, Марта намагається зрозуміти про що йдеться.
- Коли ти будеш вдома?
- В понеділок.
- Ого! Ви на дві ночі.
- Так. І на три дні.
- Оце так. Тоді я хочу до вас.
- Давай, - жартом на жарт.
- Що привезти?
- Гітару і ящик пива.
- Добре.
Мовчимо.
- Я серйозно, - він.
- Я теж, - відповідаю, але вже не сміюсь.
- Як вас знайти?
- Ми на.. ми тут… а ти чесно хочеш приїхати?
- На повному серйозі. В мене відпустка. Ще тиждень. Ти ж знаєш. Треба ж розвіятись.
Мені це вже зовсім не смішно, ні, я не проти. Нехай їде. Але як це зрозуміти?
- Ти чим приїдеш?
- Не знаю ще. Там можна десь залишити машину?
- Так, на стоянці біля бази відпочинку.
- Тоді я їду машиною. Передзвоню, коли буду під’їжджати.
- Добре.
- До зустрічі?
- Ага!
Марта дивиться впритул.
- Гості?
- Славік їде сюди.
- Що скаже Женя?
- А що він має казати? Він мені такий самий друг, як Славко чи Роман. Все буде ок!
- Хотілось би вірити.
Ми повертаємось назад. Хлопці уже все приготували. Марта витягає із своєї торби декоративну коробочку.
- Це тобі, - простягає.
- Ну ви чудаки. Тягнули з собою в гори.
Мені завжди ніяково розпаковувати перед кимось подарунки. Але вони чекають. Витягаю два пакуночка – лижні окуляри і добротні балонові рукавиці.
- Дякую, але не варто було так тратитися, - ддразу ж міряю.
- Тепер ти професійний лижник. Ти ж це любиш.
- Так. Мені дуже подобається…
- А це від мене. Не такий великий, але щиро, - говорить Женя.
В меленькій оксамитовій коробочці срібне кольє і сережки в грецькому стилі.
- Вони безподобні, - масивне срібло вабить поміряти. – Навіть не хочеться знімати.
- Ну то не знімай.
- Ні, ще загублю, - обережно складаю усе назад. Цілую їх всіх із вдячністю.
Ми сідаємо на ковдру. Вогонь вже погас. Легкий дим всотується у волосся і одяг, про щось шепоче річка, чомусь мовчать дерева. А мені так добре на душі від усвідомлення того, що поряд такі милі і рідні друзі.
- До нас зараз приєднається Славко, - випалює Марта.
- Хто це? – питає Женя.
- Мій друг.
- А чому я його ніколи не бачив?
- Він живе у Франківську.
- Ясно.
Роман мовчки наминає, хоч за це дякую. Починає хрипіти радіоприймач. Напевне буде дощ. Але це не на довго. Тут все швидкоплинне і відносне.
Надвечір подзвонив Славко. Він уже приїхав.
- Марта, ти підеш зі мною його зустріти?- запитую.
- Я піду, - вмішується Женя.
- А я за той час поприбираю тут, - додає Марта.
Ми йдемо вниз стежкою. Щоразу тягне збігти, але це ризиковано, можна заробити собі привіт сосновою гілкою по чолі. Женя насвистує Скорпіонс, подає руку, я зіскакую з високого берега. Ми виходимо на дорогу.
- Ти не хочеш мені розказати про нового друга?- питає ніби між іншим.
- Звичайний хлопець, трохи забавний, чимось схожий до Романа.
- Давній знайомий?
- Ні, я знаю його з весни.
Мовчимо. Наближаємось до бази. Славко курить, притулившись до капоту своєї шкоди. Я підкрадаюсь і закриваю долонями йому очі.
- Руслана, - він повертається і підхоплює мене в обійми. Цілує в чоло і ніс. – А хто забув мене запросити ? – питає з усмішкою.
- А я і не забула. Бачиш, ти справжній друг, приїхав сам, так і інші.
Славік помічає Женю. Я знайомлю їх. З багажника виймаємо гітару, пиво, якісь пакунки і квіти – мої улюблені декоративні соняхи.
- Звідки ти знаєш, що я їх люблю?
- Просто вони мені нагадали тебе, - знову посміхається. – А як тобі це, - показує на гітару.
- Це ж «Ямаха», красуня. Твоя?
- Ні, твоя.
- Що??
- З днем народження.
- Я не можу її прийняти. Це занадто.
- Перестань. Інакше я повернусь додому.
- Срібні струни, який звук, - проводжу пальцем. – Це чудо!
- Я зробив усе як ти просила. Ось пиво.
- Я жартувала. До того ж про гітару, в тебе ж є «Кремона»
- Так, але тоді б прийшлося мудрувати з подарунком…
Славік обіймає мене за плечі і знову цілує в чоло. Ми вирішуємо під’їхати трасою, щоб не тягнути пакунки. Славко повертається паркувати машину. Я бринькаю, присівши навшпиньки. Женя присів нa ящик і підтупує мені ногою.
Вечір видався на славу. П’ятеро в горах зробили революцію. Гучна музика, нічні купання. Роман затіяв хованки. В лісовій мряці трохи страшно, тому я погано шифрую ся і постійно програю. Навечір підігріваємо в казанку вино, додаємо гвоздики і кориці. Потім нічого не пам’ятаю.
Ранок сирий і холодний. Ніяк не наважуюсь вилізти із спального мішка. Женя, Марта і Роман вже порядкують на дворі. Славко спить без задніх. Я натягую батнік. Довго не можу знайти кросовок. Перевертаю все верх дном.
- Що шукаєш? – чую хриплуватий голос Славка.
- Вибач, що розбудила. Десь загубила кросовок.
- Ти його ще вчора загубила, він упав у річку, сушиться надворі.
- І що мені робити?
- Бери мої. Я ще трохи посплю.
- Ах ти ж соня, ах ти ж алкашля, - жартую і починаю лоскотати.
- Я алкашня? А хто вчора реготав годину, запускав у всіх капцями, пішов у туалет і загубився? я?!
- Ти… і Марта.
- Ого! Ніч орта не пам’ятаю.
- Ага, а обзиваєшся.
Я вражена. Такий сором.
- І довго нам не було?
- Майже годину шукали.
- І що?
- Ви спали?
- Де?
- На пеньках.
- Ого!
Вилажу з палатки.
- Ше одна звєзда! – викрикує Роман.я невинно посміхаюсь.- Давай без цих прийомчиків, не спасе.
- Ну вибач, це так смішно.
- А мені було зовсім не смішно опівночі по горах лазити.
- Ти щось пам'ятаєш? – питаю у Марти. Вона кривить губами. – Я теж. Це все через ваші глінтвейни.
- Та, тепер я винен. – розводить руками Роман.
Женя порпається гіллякою у вогні, наливає в горнятко кави і підходить.
- Як самопочуття?- питає ніжно.
- Нормально. Але так соромно. – Він відкидає прядку з чола, обіймає і підводить ближче до вогнищi.
- Був дощ? – питаю.
- Ще вночі.
- Так сиро.
- Я принесу плед.
Повітря густе і чисте. В голові такий самий туман. підгинаю кoліна під бороду і смакую каву.
– Пахне димом. Але смачна.
Марта киває, не відриваючи погляду від вогню. З лісу виходить чоловік з пластиковим відром, грибник. Треба і нам піти в розвідку. Як тут добре!
В капцях сорок п’ятого розміру не дуже зручно стрибати по схилах, але так хочеться знайти хоча б щось. Ми раз по раз перегукуємось. Я втомлено сідаю на повалений стовбур. Рахую «здобич»: три білих, вісім козарів, сироїжки мене не цікавлять. Марті пофортунило – в неї пів пакета білих, один в один. Повертаємось до палатки.
- Ти ще спиш? – запитую у Славка.
- А що мені робити? Я ж без капців.. – оправдовується і починає вдягатись.
Я вмощуюсь на капі під сонце, знімаю светер і шкарпетки. Рома чистить гриби, Марта варить картоплю, я нарізаю огірки з помідорами, відкриваю консерви. Женя тягне кілька сухих гіляк. Славко розтрясає палатку, знімає гілки і ставить їх просохнути. Смакуємо пиво, виспівуємо «Лиш вона» під гітару. Ідилія. Женя знайшов невеличку колоду і витесує з неї якесь цебе. На березі ростуть ромашки. Ми з Мартою вже поклали на них око. А ще знайшли чебрець і м’яту, нариваємо їх по оберемку і складаємо в тіні.
Граємо в брідж, хто програє, той прибирає і готує вечерю. Я тримаюсь до останнього, але все ж програю. Потім шкваримось і дурня на пиво. Тут ми х Мартою і дали джазу. Хлопці вже лише шукали приводу закінчити гру. Я вимагаю персиків замість пива, жартую, звичайно ж – звідки в Карпатах персики.
Пообіді вирішую написати статтю про відпочинок в горах . назва проста – «Дешево і сердито».
Ми фотографуємось, знімаємо кілька відеороликів, переглядаємо попередні – це трохи прояснює події вчорашнього вечора, який сором!
Ввечері розповідаємо страшні історії про духів, аномалії, полтергейстів… Женя розповідав, як в останній місіонерській подорожі один біснуватий боровся сам із собою, викрикував різне на іноземних мовах. Називав невідомі імена. А наступного дня виявилось, що він не вчений і крім української та російської більше ніяких мов не знає. А то біла німецька чи фламанська. Згодом стало відомо, що його дід був німецьким солдатом, порядкував на окупованій території Львова, знущався з наших жінок, відправляв людей на примусові роботи в Німеччину. Після війни бабуся повернулася сюди з двома дітьми і стала ворогом народу. Отже генетична пам’ять і демони? Мені мороз пішов по спині. Які страшні часи. Добре, що вони минули.
В цей вечір обійшлося без вина – зголосилися всі. позасинали. вийшла на двір, сідаю біля тліючого вогню.
- Не спиться? – це Женя.
- Так.
- Про що думаєш?
- Та так…
- Я хотів давно пояснити. Тоді в сварці наговорив лишнього. Постарайся зрозуміти, ти для мене багато важиш. Це не дурна ревність. Я хотів стати священником. Це для мене важливо.
- Я знаю.
- Ні, не знаєш. Ви були вінчані. А другого разу не дано. А мені не можна жити лише за паспортом.
Я мовчу, заціпило.
- Ти розумієш про що я?, - продовжує. – ніколи не думав, що доведеться зізнаватись в цьому у якості виправдовування. Але ти все правильно зробила. До чого тут минуле і закони? Я тобі лише друг і так буде. Тепер мені все ясно.
- Нічого тобі не ясно, - видавлюю. – але давай більше не будемо про це.
- Добре, - він сідає поряд і пригортає. Я чую як гепає його серце. Щільніше закутуюсь у плед і спостерігаю за вогниками у попелі. І все ж таки він дуже схожий на ангела, не лише ззовні. Женя гладить моє волосся, збирає його вкупку і притуляється губами до тім’я. я чую його теплиі видихи і закриваю очі.
Вчора Женя заговорив про від’їзд. Нічого конкретного. Куди, коли, на скільки??? Останнім часом став замкнути і далеким. Іноді раптово хапає за руки і притискає до себе. Я розумію, що це все неспроста, але добитися відвертості не можу. Нещодавно приніс мені виточеного з дерева дельфіна.
- Він такий, як ти, - мовчить. – Вільний і щасливий від цього.
- Кожен любить свободу…
- Так, але не так, як ти.
Ми гойдаємось на дитячих качелях, я співаю Вакарчука «Не йди». До чого це все???
Марта посварилась з Романом. Цю трагедію ми запиваємо шампанським під накриттям у «Джемі». Причина, як завжди, не варта уваги. Вітуся виступає арбітром і спікером водночас: носить меседжі від одного до другого, і це при тому, що живуть в одній квартирі.
- Ви задовбаєте дитину своїми дурощами! – обурююся я.
- О, давай не будемо. З усіх найбільше мені перепало, бо я це все почала.
- Якщо так, то розхльобуй. Підійди і вибачся.
- Я?! За що? За те, що він прийшов до мене на роботу готовий? За те, що жартував з секретаркою чи за те, що запросив мого шефа в гості?
- Ну він же не в собі був. До того ж це вперше.
- Я не розумію: ти на чиєму боці?
- А ви на різних берегах?
Це все марно. Два дні – це час, за який вони завжди оголошують капітуляцію. Нишком пишу Роману sms де ми і запрошую приєднатися. «Що Марта попросила?» - відписує. «Так» - збрехала «во благо».
За півгодини помічаю його серед натовпу, він вітається і чмокає Марту в щічку. Вона не опирається – добрий знак. Ми ведемо милу бесіду, я відчуваю, як падають стіни між ними і вирішую робити ноги. Вони залишаються, отже все вдалось.
На День міста стандартний концерт під ратушею. Молоді таланти чергуються із нікому невідомими, проте вже чимось заслуженими артистами України. Нудьга. Ми відправляємось в парк, розчиняємось в хмарі народу. Жарти не втамовують порожнечі всередині, а музика не зігріває. Зіславшись на втому, іду додому.. треба побути самій.
Прокидаюсь від вибухів салютів близько півночі. Спостерігаю за яскравими вогниками, що котяться вниз, втрачаючи блиск і силу. Зовсім як люди. Живемо від польоту до падіння, розчиняємось в порохових ямах, змиваємось дощем, залишаючи поодинокі згадки.
- Що трапилось? – Марта застигає на порозі відчинених дверей.
- Все погано, - я кривлюсь і сідаю на диван. – Де Роман? – згадую.
- Пішов…
- Знову посварилися?
- Ні, з Женьою говорять.
- Секрети у них.
- Які?
- Такі ж як у нас, - посміхаюся. Він їде, - не витримую.
- Знаю, він попереджав.
- Ти не розумієш, це дуже, дуже невчасно.
- Я знаю, т до нього прив’язалась.
- Гірше, я його люблю.
- Ого! І тільки тепер зрозуміла?
Я вже плачу. От халепа. Я тут душу виливаю, а вона глузує. Нема з ким край боронити. Марта приносить з кухні два бокали червоного вина.
- Не все так погано, сонце, - говорить розрадливо. – з того, що мені вдалось почути язробила висновок, що Женя вагається. Швидше за все він теж влип. А це вже плюс. Другий плюс – з ним зараз Роман.
- Так, в кращому випадку вони зараз забулькаються і почнуть про відверте, - я скептично прикушую губу.
- Що б там не було, ти маєш бути вище цього. Ніяких сліз. Навіть, якщо Женя стане монахом – ти будеш першою, про кого він згадуватиме між молитвами… це мав бути жарт.
- Дуже дотепно! Ти що, дура?! Не розумієш, як мені зараз, сидиш ірегочеш, ніби в «Камеді Клаб». А смішного мало, зовсім нема… - стихаю.
Марта сідає поріч і не наважується щось сказати.
Пляшка вина спустошена, як і я. від нього не легше, тільки німа притупленість виливається у потік думок. Я іду на балкон. Марта – варити каву. Заглиблююсь у спогади. Око ловить невидимі ниточки бабиного літа. Все логічно… сонце ще сліпить, але ні для кого не секрет – це кінець.
- Леді, ви чимось засмучені? – два палаючих вогника Женіних очей.
- Так, здається життя знову показує дулю…
- Це лише здається, - підходить і присідає біля мене навшпиньки. Бере обидві долоні у свої руки і цілує.
- Гарно відсвяткували? – питаю тихо.
- Що відсвяткували?
- Твій від’їзд.
- А я кудись маю їхати?
- Тобі краще знати…
- Ні, ми святкували зовсім іншу подію…
- Он як, чекаю пояснень.
- Можеш мене привітати, я зачислений на третій курс архітектурного.
- Вітаю! – відрізую і зупиняюсь. – Архітектурного???
- Так, а що, зроблю ще одну спробу жити як всі. Тим більше, тепер є для кого?
Я кидаю питальний погляд, тільки посмішка видає, що здогадуюсь.
- Звичайно ж для тебе, квітка! – він посміхається, а я топлюсь в його обіймах не в змозі повірити. – а ти думала, що язможу витримати хоч місяць без твоїх сумних оченят?
- Я думала, що мій ангел залишає мене.
- Ангели ніколи не залишають дівчат зі сльозами на очах.
- Тоді я буду постійно рюмсати. Краще посміхайся, в тебе це добре виходить.
З того дня я вже не уявляю собі цього світу без його трохи хриплуватого голосу, теплих долонь, посмішки. Засинати на грудях ніжного ангела, набагато легше.
Коломия 2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306788
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.01.2012
автор: Наталка Тактреба