Всі праведні повимирали
По добрій волі. Вони знали,
Що буде кожен скреготіти
Зубами, плакати, горіти
У підземеллі Люцифера.
Це він, проклятий ненажера,
Гризе серця і губить душі!
Із тіл людських він робить туші
Й годує ними звірів пекла.
І всюди кров, солодка, тепла,
Тече, малюючи страждання.
Лиш чути стогін та зітхання…
А вас ніхто вже не почує,
Ніхто-ніхто вас не врятує!
Вже пізно… Ви ж колись забули
Усі молитви і не чули
Як немічний просив попити,
Голодний – хлібом пригостити,
Вмираючий – руки подати,
А винний прощення благати
Ходив до вас. Що ж ви зробили?
Та потихеньку ями рили
І будували домовини.
Не знали ви, що провини
Ярмом на шиї давно стали.
А ви не знали, ви не знали…
Чи, може, не хотіли знати?!
Та, все одно. Тепер страждати
Ви змушені. Ця доля краща,
Ніж невідомість та пропаща,
Що є між пеклом і між раєм.
І вже тепер не вибирає
Ніхто й нічого, бо не може,
Бо тут ніщо не допоможе…
Тут діє право на мовчання
І на гірке розчарування.
Ви не дотримались закону,
Тепер - страждайте всі до скону,
І не просіть тоді вже смерті,
Ненавистю і злом роздерті.
То ж перед тим, як щось робити,
Чи очі на усе закрити –
Згадайте вічність, що забуде
Всіх вас, нещасних. Й будь, що буде…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307191
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 17.01.2012
автор: Fata Morgana