Було це в сиву давнину,
Розказував ще мого діда дід,
Ще назви Воскресінці не було,
Село ж моє стояло і стоїть.
За Прутом річкою, поміж горбів,
Під лісом нашим, на осонні,
Звелась до неба позолоченим хрестом
Церковця П"ятниця на яснім сонці.
Той край багатий на родючу землю,
Там пагорби і Чорний ліс, хто чув,
На звірів,рибу,бджоли і вощину,
А також на людей він щедрий був.
Ходив до церкви люд тамтешній
І щиро із покон віків молився,
Виховував дітей у ласці Божій
І на добро спільноти він трудився.
Не було в краю недостатку,
Всього було у них доволі.
І були всі красиві й дужі,
Бо жили в згоді і любові.
Та спіткало лихо Україну,
З Азії нахлинула орда,
Землю обсіла, немов саранча,
Все плюндрувала страшна татарва.
Взялись до зброї наші односельці,
Стали під стяги короля Данила,
Залишились у селі лише діди...
І ще залоги невеличка сила.
Аж ось і їхня вибила година,
На село упала Борунди орда,
Що через Карпати дерлась в угри
І трощила все, як повені вода.
Бились мужньо наші прикарпатці,
Ворогів рубали і сікли,
Боронили рідний дім, Вітчизну,
Поки всі в бою не полягли.
Голови зложили оборонці,
Димом закурілося село,
Рев,мольба і крики - все змішалось
І суцільним водоспадом до небес плило.
Тільки ще за Прутом, у церковці,
Схоронились малі діти і жінки,
Всі у Бога захисту молили
І зводили погляди благальні догори.
День погас,село до тла згоріло,
Перебралися татари через річку Прут,
Як голодні звірі по лісах метались,
Щоб в ясир узяти хлопців і дівчат.
Чули мелодійний спів татари,
Чули - бамкав дзвін, лунали голоси,
Але скільки не шукали,
Не могли нікого віднайти.
Полягали спати хижі круки,
Думали удень все розберуть,
Та всі пошуки були даремні,
Ну а голод підганяє в путь.
Через тиждень пошуків даремних
Через гори дальше зайди побрели,
Хоч засів у серці забобонний жах,
Та під примусом начальники вели.
Та недовго вороги раділи
І недовго вже топтали ряст,
Серед гір дрімучих, у Карпатах,
В Тухлі закінчивсь ганебно шлях.
Там горяни дружньою рукою
Зупинили варварам в Європу шлях,
В Опору спокійних хвилях
Потопили, як сліпих котят.
Де ж поділися наші краяни:
Діти і дівчата та жінки?
Разом з церквою по Божій волі
Під землею заховались на віки.
І повернуться тоді, як зайди
Щезнуть геть із нашої землі,
Аж тоді святиня з"явиться,
А із неї вийдуть люди всі живі.
Епілог
Щороку на Івана Купала
Із-під землі, із церкви, з далини,
Лунає мелодійний поклик-дзвін
І будить нашу сонну совість він.
Кличе нас краян не забувати,
Зайдів вигнати, очистить рідний дім,
В мирі і любові проживати
І про те нам пам"ятати хто є він.
Побожно очі зводяться угору,
Рука кладе на тілі хрест,
А думка прагне осягнути
Душі людської Еверест.
На тому місці, де стояла церква,
Капличку люд побудував тепер.
На честь духовного собору України-неньки
Маленька молитовня задивилась вверх.
Отак стоїть святиня на святині,
Пульсує дух між пальцями століть
І не одна біда над нами пролетіла,
Але народ мій жив, живе і завжди буде жить!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308384
Рубрика: Поема
дата надходження 22.01.2012
автор: Зеновій Винничук