коли нам боляче - воліємо мовчати,
навіщо відкриватись для чужих?
ніколи ми не зможемо дізнатись
Господніх промислів для нас усіх.
йдемо дорогою наосліп, навмання,
шукаємо для себе добру долю,
чи не простіш зробити, як мале дитя, -
закрити очі і віддатись Батькові живому?
нехай зішле красивих Ангелів з небес -
невидиму і безтілесну свою силу,
щоб дати зрозуміти світ чудес,
в руках Господніх - все можливо!
у кожного із нас своє земне життя,
та як його прожити - обираємо самі :
чи за законами єдиного Творця,
або, задовільняючи потреби лиш свої.
отак і стоїмо між двох доріг,
єдино правильну нам мусить серце підказати,
щоб, вийшовши за батьківський поріг,
змогли у мирі і добрі зростати.
та поки в нас живе надія ще мала,
що лиш звернувши голос свій до Бога,
ми геть перевернемо майбуття
і буде праведною й чистою дорога.
зсередини побачивши себе -
закам'яніле серце відчинити,
бо в цьому світі скоро все мине,
а вічність треба з Господом прожити!
допоки ми живемо серед бруду,
допоки ми не оберем Ісуса, як Життя,
в тенетах нас триматиме облуда
і чорна, ледь жевріюча добром, душа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308917
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.01.2012
автор: Віра Голиш