Лікті до блиску натруть підвіконня,
квола надія беркицне униз :
третя – то зайва, зазвичай, стороння,
бачить, як двоє в дворі обнялись…
Подруги вчора були у театрі,
Хлопець в антракті обох пригощав…
Знаки уваги – чого вони варті? –
він же її – а не іншу!— питав:
«Ну, як вистава? Сподобалась,певно?»--
«Дякую, хочу побачити ще…»
Ах, як даремно, даремно, даремно
цей «Дон Кіхот» воював із дощем!
Він парасолю розкрив на півсвіту –
їй ті півсвіту до ніг прихилив…
Мандри бульварами, бесіди й квіти,
гуркіт коротких, по-літньому, злив…
Потім… напевно… природно (аякже!)…
Після тривалих розумних розмов,
Він, так інтимно, на вушко їй скаже:
«Люба, кохаю… нарешті, знайшов!»
Все могло бути вже завтра… чи вчора?..
Все воно й сталось… не з нею лишень!
Тішаться, туляться, топчуться двором,
А в парасолі – вже інша мішень…
20.10.2009.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309767
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.01.2012
автор: Лариса Омельченко