Я так від усього стомилася.
Хочу на мить постаріти,
щоб сидіти у кріслі-качалці,
закутавшись у плед, і гріти
вічно холодні руки…
Щоб кожна маленька таємниця, яка ще не розкрилася,
більше мене не хвилювала.
Щоб не було уже ані любові, ні розлуки.
Тільки спокій і невагомість
якась у просторі.
Тоді, може, нарешті я б відпочила
від розуміння, що весь цей час
залишалася гостею.
Оскільки, було б уже не страшно
чогось не встигнути, когось не обійняти…
Не треба було би бігти кудись, не запізнюватися,
пояснювати, кричати…
Лишалося б тільки розуміння того,
що всі ми колись розчинимось
у повітрі, з нашими амбіціями,
діяннями і пошуками.
Що ми не повинні розсипатися ілюзіями,
щоб не розчаровуватись і не черствіти з роками.
Аби потім не ставало в певний момент
так погано.
І не хотілося старіти…
думками.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310753
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.02.2012
автор: Діана Сушко