Le temple des contes

Душа  застигла.  Краса  ховає
Час  ненависті,  злоби.
До  себе  кличе.  Забирає
Усі  печалі  і  незгоди.

Стало  тепло  на  душі...
Зима  зігріла
                               так  нежданно...
І  Холодна,  принесла  надію,
Що  сніг  -не  просто  так.
                               Навіяв  спогади...

Десь  там  у  комірчині
Сидить  моє  майбутнє...
Тихо,  ніжно  пише  мрії
На  листочок,  як  оце  я  -
Поспіхом  і  чуть  незграбно,
Але...  

У  сні  зімлію
Й  стану  морем  -  великим,  просторим,
                                             безкраїм...
Стану  сонцем  і  закину  всіх  промінням.
Люди...
         Гори...
                 Пролітаю,  наче  птаха.
Сон  несе  мене  у  хвилі  сині  неба-океану...
І...
         все  вище....
Зорі...  Ось  вони!
Такі  далекі...  Я  дістану  пензль  і  намалюю
Зіроньку...  У  іншім  кра́ї  неба  -  де  немає.
Ось  так  краще.
А  що  далі?
Стану  вітром,  вітром  в  полі  неспокійним,
Щоб  летіти  повз  ромашки.

Волі!
         Волі!!!
                   Так!
                           Уверх  -  у  білі  хмари...

А  внизу  струмочок  мліє
В  ніжних  митях  поцілунку...лісу...
Знов  на  поле!  Так!  Купатись  у  волошках!
Ах!  Щекочуть  ручки-ніжки.
Так  приємно  і  співоче...

Я  б  подалі...  У  печери,
Щоб  закинути  побільше...  Світла!
У  самі  куточки...
Там  здійняти  вирій  пилу,
Завертіти  і  надути
                             більше  ЩАСТЯ...
У  віночки,  що  на  полі  їх  лишили
Дівчиноньки  ненароком,
                             як  косили...........
                                                   ...........
                                                         ...........

Я  б  злетіла  вище  себе,
         Вище  себе,
                     У  надії...
                               Де  мене
                                         уже  й  немає.....
Де  лише  солодкі  хвилі...  Сну...
Підхоплять...
Я  засну...  у  сні...
           засну...
                     і  знову,  знов!..
                               Засну...
                                         Чимдалі....
                                                   В  сон....

Чимдужче  занести  себе
                 від  себе
                                   в  небо...
Щоб  відчути  край...  Там,
Де  щастя  не  хвилини  -  ВІЧНО...
Там  застигну  і  порину...  В  миті...
Стану  часом...
           прийдешнім...
                     цим  і  тим,  що  буде...
                                 що  настало...
                                           що  ніколи  вже  не  буде...
                                                     Але...  прекрасним!..

Точно  -  снігом!  Так!
Впаду  в  долоні  і...
                   розтану  на  хвилину...
Далі  знову.  Без  зупину!..

Буду  вічно  я  любов'ю.  Тільки  нею  -
Інше  все  прийде  за  мною...
Так  незванно  впригну  в  мрію
І  забуду  там  про  небо  -  стану  ним  самим...
                                         просторим...

Розпахну  усім  навколо
                   ЩАСТЯ!
Та  й  побільше!
                   Більше  щастя!!!
Щастя  мало  не  буває!

І...  навчу  усіх  ЛЮБИТИ...................
                                     ...........................
                                           ..........................
                                                 ........................
                                                       ......................

Сну  не  стало...  Світло...  Сонце...
Ніжний  промінь  відкрив  віко.  Одне...  Друге...
Так  ліниво  потягну́ться  мрії...
         і  поринуть  в  товщу  сну...
         в  квітучу  зиму...
Сніг...  І  я  уже  не  сплю.  Але...
         я  ВСЮДИ...
         я  в  УСЬОМУ...
         я  в  ЛЮБОВІ...
Адже  щастя  в  нас...
         це  звуки  серця...
               сни...
                     надії...
                         мрії...
Справжні  ми,  коли...
           заснули....

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311339
Рубрика: Верлібр
дата надходження 04.02.2012
автор: Adele