Як тільки бачу я Тебе,
Бажаю кинутись на шию!
Гадала, що усе мине,
А мрію цю в думках закрию!
Чекала, що вона помре,
Коли не бачитиме світла
І у неволі пропаде,
Не дихаючи, без повітря.
Та безталання самота
Все більше тіло обіймає
І попелить мене до тла...
Вогонь аж до кісток діймає.
А мрія вже не кольорова,
А сіра, тьмяна і слабка
Тому, що розум безтолковий
Вже забира її життя.
А ще колись була крилата
І непокірливо сильна́,
На хмари все ж могла ступати
І з вітром бігать навмання.
Я ж задушила свою мрію,
Втопила в крові і думках,
Але тепер про це жалію
Та плачу гірко по ночах.
І сняться паростки її,
Що зеленіють і живуть.
Не розуміють, що й самі
Всередині мене помруть.
Не можу випустить на волю
Оцю крилату мою мрію,
Бо Ти до неї не готовий,
Та не втрачаю я надію.
Що закохаєшся і Ти
В бездонні і зелені очі,
У ямочку внизу щоки,
В прекрасні кучері дівочі.
Я впевнена ця мить настане,
Тоді ж і час я уповільню,
Та я боюсь, що Ти, коханий,
Зробив із мене...божевільну.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311922
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.02.2012
автор: Віра Голиш