ЩОСЬ ПРО ДОЩ…

ЩОСЬ  ПРО  ДОЩ…

—  …  А  одного  разу  пішов  дощ.  Уявляєте?!  Справжнісінький  дощ!  Сірий,  холодний  і  нудний,  як  осінній.  Але  не  сильний.  Він  просто  падав  із  неба.  Лише  зрідка,  під  поривами  вітру,  він  робився  сильнішим  і  періщив.  І  так  цілу  ніч,  лише  деколи  переривався..
Це  було  дикістю  –  навіть  старожили  такого  не  пам'ятали,  щоб  серед  зими,  в  мороз,  замість  очікуваного  снігопаду  полив  дощ.  Ні,  взимку  дощі  бувають,  але  ж  не  в  мороз,  а  коли  температура  підіймається  вище  нуля.
А  ми  просто  сиділи  і  дивилися  на  падаючі  краплини,  що  гепалися  об  застуджену,  промерзлу  наскрізь  землю  і  крижаніли,  утворюючи  суцільний  наліт  криги.
Коли  ми  вранці  прокинулися,  то  дощ  уже  давно  скінчився.  День  був  сонячний  і  якийсь  не  по  зимовому  яскравий,  ніби  раптово  прокралася  весна  і  встановила  свої  порядки.  З  якимось  таємничим  почуттям  невідомості  ми  абияк  зібрались  і  повискакували  із  хати.  Як  тільки  нога  кожного  із  нас  ступила  за  поріг,  то  ми  одразу  ж  опинилися  у  зовсім  іншому  світі.  Це  був  світ  кришталевої  чистоти  криги  і  дитячих  мрій.  Все  було  у  їхньому  полоні,  все  манило  до  себе,  а  ми  стояли  роззявивши  роти  від  захвату  і  мружачи  очі  від  яскравості.  Усе  було  із  прозорого  крижаного  скла.  Вірніше  –  все  було  заковане  у  блакитно-зеленаву  і  жовто-прозору  кригу,  а  ми  на  її  фоні  були,  наче  не  справжніми  і  блідими,  немічними,  а  саме  головне  –  нікчемними  і  грубо  витесаними  із  сучкуватих  полін.  Лід  сковував  усе,  до  чого  тільки  міг  добратися  учорашній  дощ.  Здавалося,  що  ми    потрапили  у  гості  до  Сніжної  Королеви,  і  зараз  ось-ось  вона  з'явиться  власною  персоною  і  буде  придирливо  оглядати  свої  володіння  і  давати  накази  своїм  чарівним  помічникам.  Ми  обійшли  декілька  разів  увесь  двір  і  не  переставали  милуватися  крижаним  королівством.  Зі  стріх  звисали  сосульки  чудернацьких  форм,  стіни,    доріжки,  господарський  реманент,  авто  –  все  було  скляне  від  морозу  і  води.  Та  самими  прекраснішими  із  усього  були  дерева  і  кущі.  Справжнісінький  кришталь,  виготовлений  руками  умілого  майстра.  А  в  кожній  гілочці  сонце  залишало  свої  посмішки,  і  вони  переливалися  там  усіма  кольорами  веселки,  стрибали  з  місця  на  місце,  немов  малеча  і  на  мить  зникали,  щоб  потім  несподівано  з'явитись  на  других  гілках  і  вже  там  палахкотіти.  Темні  прожилки  гілля  уже  не  здавалися  такими  незграбними  і  сумними  без  листя,  як  ото  іще  вчора.  Про  листя  уже  і  не  хотілося  згадувати  –  таким  недоречним  воно  було  зараз  для  цих  діамантової  краси  дерев.
Пташки  недовірливо  косилися  на  все  те  диво.  Сідали  на  гілки,  але  щось  їх  не  задовольняло  і  вони  безслівно  злітали  на  землю.  Ось  тут  вони  уже  давали  волю  емоціям  і  у  різні  сторони  неслося  їхнє  гамірне  цвіркотіння.  Правда  в  цьому  галасі  було  не  зрозуміти  –  це  все  їм  подобається,  чи  вони  навпаки  критикують  капризи  природи.  Рудим  вогнем  по  гіллю  перекидалася  білка.  Але  не  так  безпечно,  як  завше,  а  обмірковуючи  кожен  стрибок.  Деколи  видавалося,  що  то  не  сонячні  зайчики  виблискують  в  кришталях,  а  її  тінь  стрибає  поруч  з  нею.  Деколи  красуня  обнюхувала  гілки  з  кригою.  Ніби  розмірковуючи:  а  чи  можна  це  з'їсти  і  яке  воно  на  смак?  Те,  що  воно  дуже  холодне,  вона  відчувала  усіма  чотирма  лапками  і  тому  намагалася  довго  не  затримуватись  на  місці.
І  дуже  чарівною  була  музика.  Ми  не  одразу  втямили  звідки  цей  легенький  мелодійний  дзвін,  немов  в  новорічну  ніч  хтось  торкається  келихами.  Та  потім  побачили,  що  то  вітерець  колише  важкі  дерева  і  вони  озивались  на  його  дотики  кришталевим  співом.  Деколи  було  чути  тріскіт  і  падіння  криги  –  то  вітер  ненароком  сильніше  смикав  гілку  і  панцир  льоду  ламався  і  падав.  Та  це  було  нібито  сильними  акордами  в  тихій  зимовій  симфонії.  Правда  на  місці,  звідки  відірвався  шматочок  краси,  уже  не  залишалося  і  сліду  нещодавньої  казки,  і  тоді  уже  дерево  нагадувало  жебрака.
Під  вечір  вітер  подужчав  і  уже  з  останнім  промінням  вечірньої  зорі  осипалися  останні  шматочки  криги.  А  вітер  не  вщухав,  нібито  хотів  назавжди  стерти  цю  помилку  природи,  хоча  нам  іще  довгий  час  після  того  ввижалося  не  самотнє  облуплене  гілля,  а  розкішні  шати  крижаного  королівства…….

 (  серпень  2000  )


—  …  А  одного  разу  пішов  дощ.  Уявляєте?!  Справжнісінький  дощ!  Сірий,  холодний,  нудний  і  сильний,  як  осінній.  Пориви  вітру  розметували  потоки  води,  і  краплі,  немов  божевільні,  скажено  розкинувши  руки  і  розпатлавши  своє  волосся,  чіплялися  мертвою  хваткою  за  все,  що  траплялося  на  їх  шляху,  і  застигали  тут  же  на  місці  незграбними  шматками  брудної  криги.  Дерева  і  кущі  корчило  від  болю  і  вони,  не  витримавши,  назавжди  втрачали  своє  віття.  А  в  комині  завивало  так,  неначе  там  поселився  скажений  вовкулак.  І  стеля  під  вітром  рипіла  зловіще,  немов  огризаючись  на  його  лупцювання.  Від  такої  негоди  не  тільки  горобці  лізли  під  стріху,  а  всі,  хто  мав  крила,  лапи…
…  Як  і  минулого  разу  вранці  ми  одразу  ж  повибігали  на  вулицю  в  надії  побувати  знову  в  чарівному  кришталевому  королівстві,  але  ми  ,  мабуть  переплутали  двері  і  дорогу,  бо  опинилися  у  зовсім  іншому  світі  де  не  було  краси,  а  були  лише  руїни  і  біль.  Дерева  мокрі  і  знівечені,  немов  стікали  кров'ю  над  своїми  понівеченими  гілками,  що  незграбно  валялися  навкруги.  Крига  була  настільки  важка,  що  пообривала  не  тільки  струни  електромережі,  але  й  повалила  деякі  стовпи  і  дерева.  Крига  була  всюди.  Але  на  цей  раз  в  ній  не  було  і  натяку  на  красу.  Вона  впереміжку  з  болотом,  шматками  кори,  дротів,  соломи,  якогось  шмаття,  вишкіряла  свої  криві  зуби.  Пташки  ображено  намагалися  видзьобати  замерзлі  зернинки  і,  не  зрозумівши  у  чому  річ,  відлітали  осторонь  і  неприязно,  одним  оком  дивилися  на  це  неподобство.  Навіть  коти,  яким  ніколи  і  ні  до  чого  немає  діла,  сьогодні  дивилися  докірливо  на  лід  і  частіше  підгинали  під  себе  замерзлі  лапки.  Із  своєї  буди  виліз  пес  і  хотів,  як  завжди  стрибнути  на  дах  своєї  домівки,  але  поковзнувся  на  слизькому,  та  й  ланцюг  сьогодні  був  чомусь  втричі  важчий  ніж  завше.  Тому  він  заліз  назад  і  висунув  лише  свою  морду,  і  сердито  бухкотів  щось  там  по  своєму.
А  зверху  світило  сонце.  Та  не  так,  як  належить  земному  світилу,  а  винувато  мружачись.  Воно  ніби  хотіло  попросити  пробачення  за  цю  помилку  природи.  Його  промені  не  вигравали    веселковими  кольорами  в  кристалах  льоду,  а  тільки  підкреслювали  всю  брудноту,  яка  буває  у  не  живій  воді.
Якщо  минулого  разу  усе  закінчилось  швидко,  немов  казка,  то  на  цей  раз  все  тривало  декілька  днів,  допоки  не  випав  сніг  і  не  прикрив  цієї  реальної  наруги.  А  допоки  люди  ходили  по  скрижанілій  землі,  ковзалися,  падали,  ламали  собі  кістки  і  отримували  ушиби  та  інші  знівечення.  Посипали  лід  попелом  і  сіллю.
Без  світла  ми  прожили  не  день  і  не  два,  а  декілька  місяців,  повністю  відірваними  від  зовнішнього  світу.  Навіть  пошта  працювала  з  великими  перебоями.
Після  того,  як  зима  по  всім  правилам  і  законам  природи  почала  хазяйнувати,  то  повністю  припорошила  усе  снігом.  Уже  ніщо  не  нагадувало  про  недоречний  дощ,  що  переплутав  пори  року.  Лише  де-не-де  валялися  ще  не  зібрані  стовпи  і  скуйовджені  електричні  дроти.  Та  й  вони  лише  доповнювали  зимові  засніжені  пейзажі.


(  жовтень  2004  )

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312156
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.02.2012
автор: Саня Труш