Було то колись, чи не було. Бачив те, хто, чи не бачив! Але ще й нині десь живуть старі люде, які цю байку моєму діду і оповіли. Дідуньо розповів це моєму батьку, але що трохи шепелявив, то мабуть і прибрехав. Батько ж був на одне вухо глухий, то й мабуть і не дочув, однак маємо, що маємо, - і оповідку цю я вам переповім.
Колись в одному селі, що в біса на рогах, жили двоє сусідів. Один був багатий, наче його хто до Бога за пазуху запхнув, а другий, бідна голова, не знав, як діткам і в очі дивитися. Бо бувало так, що прийде: дивиться на них, а вони одразу очима на руки та кишені зиркають, якогось бублика чекають. Що й казати, голод не тітка…
Отож багатого звали Микола, а бідного Юхим. Мій дід тоді ще був малим щиглем, наймитував у багатших, аби борошна до хати купити, а по святам (собі й братам з сестрами) півника на паличці чи медяника цукрового. Отоді він оце і бачив, як однієї днини – тільки вже не пригадаю, було сонце чи хмари – стали двоє сусідів, та й давай горщики бити. Микола пузом оперся на хвіртку й каже:
- Оце б ти ліпше, Юхиме, ніж ледарювати, пішов на тік, грошей заробив. Бо на твоїх дітей шкода дивитися! – сказав це, й стоїть задоволений. Ніби – ось він який, шпаркий та дотепний.
- Не до стида, як сорочки нема! – як завжди відповідав Юшко, і зібравши декілька гнилиць, чалапав до хати.
Микола одразу хмурнішав і лаючись щось під ніс, йшов своєю дорогою. Але цього дня, він не хотів пошитися у дурні,тим паче, ще якийсь малий стояв, і жуючи грушку, слухав їхню розмову. То ж і вирішив дошкулити сусіду, більше, ніж зазвичай.
- Агов, Юхиме, зарубай собі на носі, що якщо твій пес до мого кроля підскочить, будеш через нього замість решета борошно просіювати, зрозумів.
А річ була в тому, що Микола мав якогось породистого довговухого, якого він любив і пестив більше, аніж живих людей. А Юхимів пес, як часом внюхає запах дичини, то в нього мов біс вселяється. Хоч йди до батюшки, та й разом з ним Псалтир зачитуй! А оскільки загорожа була міцна, то пес час від часу намагався підкопатися до сусідської домівки, за що отримував на горіхи від господаря та сусіда. Але така вже вдача собача!
Пройшло якось декілька місяців, налетіла осінь холодна, ще врожай до кінця не зібрали, а біла постіль вже заслана. Микола тоді якраз до міста вибрався, бо як він сам і казав: «Пану – панські шати треба!» На господарстві жінка з малими лишилася, та ще декілька наймитів. Та якось змінилася погода, й пішов дрібний дощик. Сидить Юшко на ґанку, постоли в’яже, пісню співає… Аж глядь, а його пес щось у пащеці волочить, та так гордиться, сучий син, хоч медаль йому вішай. Юхим хап його за шкірку, а то кріль сусідський, тільки вже не білий, а чорний від багнюки! Пропав – думає Юхим. Зараз Микола приїде, побачить, яке лихо трапилось, та й у волость поїде, судитися. Взяв він того кроля, зайшов до сіней, опустив до цеберка з водою – й давай небіжчика з милом прати. Пере та й примовляє: будеш ще білісінький, будеш ще чистісінький! Виправ він так-сяк звірину, обсушив на пічці, та й крадькома, немов злодій, підкинув сусіду кроля назад до клітки.
Наступного ранку в Миколиному дворі такий галас здійнявся, наче хто перед Господом представився. Жінки верещать, діти товчуться, Микола сидить, скроні, наче в лещатах затиснувши, гойдається.
Не зносити голови – думає Юхим. Треба йти, зізнатися! Зайшов сторожко на подвір’я та й став, наче вкопаний. Підвів очі Микола й белькоче:
- Сусідо, га, сусідо! Ходіть, сядьте коло мене, дещо вам розкажу…
Підійшов Юхим, сів.
- Не знаю, чи вірите ви в примар, але до мене сьогодні одна завітала!
- Що ж то за трясця? Нічого не второпаю!
- А така, що в мене на днях кріль здох, то мій наймит Грицько його і закопав на задньому дворі. А сьогодні вранці дивлюся, він у клітці сидить, своїми очима мертвецькими на мене дивиться, ще й наче посміхається. Але то півбіди, що сидить…
- А що ж ще? – зо сміху ледь не тріскає Юхим.
- А те, що клітка ззовні зачинена була! Ось що!
02.02.2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312609
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.02.2012
автор: Олександр Подвишенний