Смерть заради життя

Природи  воля  і  природи  круговерть
Повторень  ночі  не  замінить,  бо  не  в  силі.
Про  день  нагадує  лиш  скелі  тепла  твердь.

Там  збоку  виступ,ручаї,стрімкий  обрив,
Внизу  незаймані  піняться  білі  хвилі,
І  берег  мідний  торс  у  хвилях  тих  обмив.

Ген  там  далеко  було  видно  темінь  чорних  гір,
Немов  воронячі  пір'їни  чорносмолі.
Вдивлявся  місяць  в  них,напружуючи  зір.

Лежать  ці  пагорби  і  плато  сотні  літ.
На  них  пасуться  табуни  гривастих  коней.
Вогненні  стріли  здійснюють  на  доли  свій  політ.

Лощились  крупи  під  промінням  незимним,
І  чулись  форкання  і  заклики  знадливі.
Струміли  пахощі  із  трав  немов  з  кадил.

Лошата  бігали  навколо  невгамонно
По  хвилях  жовтого  лимонного  світила
Під  диво-свічами,які  зібрались  в  гроно.

А  небо  дихало  грозьбою  з  вишини,
Ряхтіли  зорі,уплітались  в  кінські  гриви.
Злякалась  мла  нічна,заохкавши  крильми.

Навколо  совгала,вишукуючи  слід,
Від  барса  тінь  в  голодному  томлінні,
Поживу  ж  мала  пожиравши  кінський  рід.

Принишкла,крадучись,ховаючись  від  зір,
Гнучка  постава  й  приєдналася  до  тіні,
І  оком  цілила  холодним,як  сапфір.

І  хижий  погляд  впав  на  молоду  кобилу,
Яка  з  нащадком  відійшла  від  табуна
І  приєднатися  назад  тепер  спішила.

Уздрівши  звіра,своє  чадо  затулила  
І,враз  рвонувши  в  бік,приречено  заржала-
Рятуючи  того,кого  вона  вродила.

І  мчалась  так,що  розхитались  луки  сині.
Малий  стояв  серед  незнаності  в  кущах.
Вона  ж  від  хижака  над  урвиськом  до  днини

Неслась  і  рвала  копитами  трави  дикі.
Гарячий  біль  в  очах  посилився,не  зчах.
Червоним  болем  ззаду  роси  були  вкриті.

Обидва  стегна  вже  у  подранім  вісоні.
Вже  сил  немає,вже  ослаблена  нога.
Останній  скок  -  тремтіла  серцем  у  судомі.

І  піками  зубів  страховище  плямисте
Схопило  все  ж  таки  прекрасний  шиї  згин
І  рве  той  згин  в  піні,свинцем  на  ньому  висне.

Струнка,як  кипарис,кобила  стала  дибки,
Зависнувши  на  мить  над  прірвою  води-
Упала  з  вершником  земну  забувши  втому.

Із  стогоном  плита  два  тіла  враз  прийняла,
А  хвилі  пінячись  подибали  назад-
Відплив  їх  гнав  у  глиб-скінчилася  забава.

Скотилися  тіла  на  камені  надводні.
Із  трупів  кров  сочилась  в  моря  синь
І  поглиналася  в  холодній  преісподній.

І  вітру  ранішнє  вологе  коливання
Сушив  багряний  диск  небесного  світила.
Для  них  ще  за  життя  воно  зійшло  востаннє.

Під  сонцем  пломінким  крутився  Час  в  блакиті,
І  сквар,як  ріг,уперся  в  пористи  дубів.
Там  пас  табун,де  пахощі  мірри  розлиті.

Між  ними  був  вожак,постава  гордовита.
Син  матері,що  молоком  його  зростила.
Лиш  пам  ́ятають  скелі-барсом  була  вбита.


Вона  ж,  мручи  у  муках,впевнилася  в  тому-
Життя  йому  спасла-продовжувачу  роду,
Знайшовши  тіла  тлін  на  камені  морському.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313206
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.02.2012
автор: Синьогора